read-books.club » Сучасна проза » Вода з каменю. Саксаул у пісках 📚 - Українською

Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вода з каменю. Саксаул у пісках" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 141
Перейти на сторінку:
можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львові я, за гроші, розуміється, піднімав обома руками по мішкові піску вагою в корець, потім заліз під селянського воза і підніс його на спині, а врешті став на голову і довго так стояв біля нашого шатра, мій товариш збирав мідяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жінки ген аж під небом і впізнав: це була ґаздиня з Неслухова, сусідка моєї покійної матері. Вона сказала: «Дивіться, до чого довчився наш Михайло». Тоді я став з голови на ноги і більше на ярмарки не вертався. А далі Клепарів, театр… Паршиво те все… Якби–то, пане Камінський, моя мати пісень не співала, якби я не пішов у парафіяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своєму фільварку неслухівський дідич Дідушицький!

Камінський мовчав і тепер уже не дивився на Сухоровського.

— Бачите, як буває, — підвівся Міхал, підняв з долівки циліндр, надів на голову. — А з вашого театру я майже нічого не мав. Ще менше, ніж з акробатичних фіглів на ярмарку… Моєю платою була радість тих, яких ви називаєте черню. То для них я робив, а для себе ні краплі… Випустіть мене чорним ходом, пане Камінський. А там уже — як Бог дасть.

— Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував єси посланих до тебе, — прошепотів Камінський. Він підвівся і пішов попереду Сухоровського до службового виходу.

…Місяць блукав по небу поміж хмарами і хилився до заходу, візник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозі, — за Буськом осінніми ночами лягають густі тумани, можна й заблудитися.

Вечір був прохолодний, пан Уруський витягнув з–під сидіння бараницю, накрив нею свої і Аннині коліна.

— Потягніть до себе, — сказав до Маркіяна. — Вона широка.

Анна зауважила, що юнак надто несміливлй, вона сама розправила бараницю і дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркіяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркіянові від цього було солодко і страшно. Анна була дозріла і зваблива, на мить її очі зупинилися біля його очей, з них лилося на нього добро і досвідчена поблажливість; Анна посміхнулася, обдала Маркіяна пахучим подихом і відкинулася на спинку сидіння.

Маркіян сидів непорушно, мов натягнута струна, спільне покривало стіснило всіх, він відчув біля себе притулене до нього тепле тіло Анни, і незнана досі млість пройняла його всього. Сидів незворушно, боячись, щоб вона не відсунулась, сам хотів відсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозуміла і розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькість.

— Ви вчитеся у Львові, пане Маркіян? А де?

Уруський, видно, нічого не знав про Маркіянові клопоти, відповів за нього:

— Так, він слухач університету і питомець духовної семінарії. Гордість отця Семена з Княжого, а ще більше — дідова, отця Авдиковського з Підлисся…

Маркіян весь зіщулився, вмить схолодніло тіло Анни, він мало що не викрикнув: «Ніякий я не слухач і не питомець!», та поруч сиділа прекрасна панна з ніжним обличчям і тужливо закроєними губами, вона дивилася на юнака, любуючись ним, він боявся сполохати цей погляд, тому промовчав, а перед очима постав схилений, худий і сивий батько… Дивиться на нього чужими очима і витискає крізь зуби страшні слова: «Зганьбив ти мене, будь проклятий, не мій ти син».

Торохтять гостинцем колеса, скорочується дорога до Підлисся, серце все більше і більше боязко щемить; місяць хилиться до заходу, темніє ніч, зникають у пітьмі пан Уруський з племінницею, а колеса вже котяться по простеленій душі, витискаючи на ній болісні слова каяття і благання:

Отче, ох, отче, сли ся мні придало

Дні життя твого полином згірчити…

— Ви будете священиком, Маркіяне? — почувся з пітьми хриплуватий м'який альт. — А чим захоплюєтесь, крім теології?

Сли коли око твоє жалем запало,

Сли–м був нещасливий серце закривлити…

Голос Анни довго йшов до Маркіяна, і врешті він таки почув його.

— Я теологією не захоплююся, панно… — відказав Маркіян і зніяковів від її щирого сміху, намагався згладити свою категоричність: — Тобто мене цікавить літературний бік теології… Я літературу люблю, історію…

— Маєте рацію, — вже крізь сон пробурмотів Уруський. — У русинів тільки попи й хлопи, а це нерозумно…

Прости м'я, отче, бо я ся каю,

Жалем серце бідне моє прозябає…

Маркіян схлипнув, стрепенувся, відчув на собі пильний погляд Анни, вона зараз запитає, чому він спохмурнів. Випередив її:

— А ви чим захоплюєтесь?

— Гм… Звичайно, літературою, поезією, чим іще може захоплюватися збідніла шляхтянка… Але я маю і фах — я піаністка. Народилася в Кракові, вчилася у Відні, тепер живу біля Львова. Така собі перелітна пташка і не знаю, що, власне, є моїм… — Анна стиснула тужливо губи. — Тепер працюю концертмейстром у хорі Амадея Моцарта–сина, він живе у Львові, заснував музичне товариство.

— Я й не чув про це…

— І все німецьке, все німецьке… Вуєчко впевнений, що все, що ми робимо, — то для Польщі. А її ж немає…

— Є Польща, — крізь дрімоту озвався Уруський. — Є народ польський.

— Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…

Твої ніженьки сльозами зливаю,

Ах, прости синові, хай не загибає!..

— зойкнуло Маркіянові в грудях.

Анна сказала:

— Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.

— Я… — задумався Маркіян. — Я люблю Фредра.

— Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. — Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. — Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.

— Ну, доню, ти вже задуже, — прокинувся Уруський. — Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант — талант у нього справжній.

— Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! — запалювалася Анна.

— Я доконче познайомлюся

1 ... 13 14 15 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода з каменю. Саксаул у пісках», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Вода з каменю. Саксаул у пісках» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Вода з каменю. Саксаул у пісках"