Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Зате Настуня не зважала. Вона ніколи не бувала в панських хоромах і не їздила «по еуропах», зате добре знала, що робиться з хатами, коли в них довгий час немає господаря. Маленька хатка на дві кімнати, розділені облупленою піччю, сіни з коморою, сяк-так уцілілий дах – її це цілком влаштовувало. Вона понишпорила в печі й за піччю, позаглядала в скрині й комору.

– Тут стільки добра! А ця Рута, бісова дочка, була геть не біднячкою! Онде скільки одежі всілякої в скринях, кухонного начиння! – раділа вона.

– Мене дивує інше, – уголос задумався Олесь. – Ця хата простояла тут без господарів кільканадцять років, а ніхто й крихти зі столу не взяв!

Настуня знизала плечима.

– Так вона ж відьма, чого тут дивуватися. Я б у відьми з-під носа теж не крала.

Діставши зі скрині ганчір'я, вона розстелила його на холодній глиняній лежанці. Звідкись взялися подушки й вовняне покривало. За мить вона вже мирно сопіла, гріючись в нашвидкуруч зібраній постелі. Але Олесь спати не міг. Як і не міг примусити себе лягти на затхлі подушки з тисячами клопів всередині. Закутавшись у жупан, він випростався на широкій лаві й довго думав про те, що йому робити далі – із цими двома жінками, хатою, хрещеним батьком і своїм божевільним задумом, у якому кожнісінька секунда була дорожча за венеційське скло. Та Морфей виявився сильнішим.

Коли ж Олесь прокинувся – від глибокого й важкого сну без сновидінь, – Рута намагалася розчистити піч, а Настуня наливала в кухоль кисле молоко, принесене від старця.

– Ти так довго спав, мій золотесенький, – заходилася вона коло хлопця. – А Рута, благодійниця наша, принесла нам їжі!

Олесь підвівся. Голова боліла, ніби після похмілля, живіт прилип до кісток від голоду. Та більше за все хотілося в баню. Олесь відчув, як на його шию стрибнула блоха.

Рута не зважала на його пробудження, мовчки вигрібаючи з печі сірий попіл. Вона виглядала виснажено.

– Ти хоч спала, відьмо? – кинув він, намагаючись зловити ненависну комаху.

Вона кивнула, між іншим поглянувши на панича.

– Зовсім трохи. Не можу спати, коли навколо такий гармидер.

– А чому Настуня тобі не допомагає?

– Я важка[14]. Мені не можна нічого такого робити! – гордо підняла голову Настуня, на показ розсідаючись на лаві й голосно сьорбаючи густий кисляк. – До того ж, я невдовзі стану панею, мені треба до цього звикати!

Не змовляючись, Рута й Олесь подивилися спершу на неї, потім одне на одного. Лукаві посмішки одночасно з'явилися на їхніх обличчях. Беручи до рук довгу кочергу, Рута лагідно відповіла:

– Настуня приготує нам усім обід. Вона ж знає, що я не служниця в своїй власній хаті.

У останніх словах відчутно прозвучала погроза. Дівчина, зустрівшись поглядом із Рутою, хутко опустила очі й відсунула від себе глек з молоком. Олесь тихенько засміявся, але Рута перебила його радість.

– А ти, паничу, теж тут довго ніжитися не збирайся! Збігай-но в повітку за дровами. Може, вогонь зробить це місце більш привітним. Я вже промерзла до кісток! До речі, коли ти збираєшся до хрещеного?

– Руто, я саме хотів тобі це сказати, – повільно почав Олесь, підіймаючись із лави й куйовдячи своє й без того скуйовджене брудне волосся. – Ми з Настунею не можемо піти до мого хрещеного отак.

– Отак?

– Ну… подивися на її дрантя? І на мій жупан? На що це все схоже?

– На те, що твої брат і сестра спалили твій хутір і відправили по світу жебрати!

– Відьмо, ну як ти збагнеш? Я ж шляхтич! По крові! Я не можу прийти до іншого шляхтича в убогому жупані та ще й з убогою нареченою!

– Гей! – хотіла образитися Настуня, але ніхто на неї не зважав.

– Ой, та не сип зайцям солі на хвіст! Візьми те, що в скринях! Гляди, ось батьківський жупан…

– Вицвілий і поїдений міллю, – спокійно зауважив Олесь. – Відьмо, ти що, не збагнула? Нам потрібен новий пристойний одяг!

– І де ж ти дістанеш гроші на новий пристойний одяг? – в'їдливо запитала Рута.

– Це ти дістанеш.

– Я? Та я вже з тиждень, мов триклята, – годую вас, вожуся з вами, укладаю спати біля вогнища, мало не дупи вам обом підтираю, а тепер ще й це?! Може тобі, розніжений хлопчику, – та щоб тебе муха вбрикнула! – пошукати собі ще якусь дурненьку?

– Згадай заради чого ми це робимо, – зовсім не знітившись відповів він.

– А заради чого ви це робите? – устряла Настуня.

– Авжеж, щоб зробити з Настуні панночку! – радісно сповістила Рута й відвернулася.

Олесь дратував її. Як тільки вона покінчить із Юрасем, на черзі точно буде Олесь… От тільки як вона покінчить із Юрасем без Олеся?

По хаті пролунало тихе клацання. Це Рута закусила ніготь на великому пальці правиці. Олесь знав, що вона нервує.

– Панночко моя лісова, – знову звернувся до неї шляхтич, на цей раз улесливо. – Ти заробляла своїм знахарством на маленькому хуторі. А це тобі не хутір – це Київ! Ти хоч розумієш, скільки тут людей! А скільки тут недужих людей?

– Я не можу лікувати привсенародно, – холодно відповіла дівчина. – Якщо міщани дізнаються, що я повернулася, вони мене вб'ють.

Олесь присвиснув.

– Що ж ти такого накоїла?

Рута таємниче підняла брови:

– Тоді я ще вміла перетворювати людей на ящірок!

Юнак лише з огидою наморщив носа, а от Настуню обдало таким морозом, що її гусячу шкіру видно було за кілька сажнів. Вона навіть перехрестилася, про всяк випадок.

– Ну, добре, – зрештою сказав Олесь. – А ти не можеш видати себе за когось іншого?

– О, повір, знайдеться добра душа, яка мене згадає. Хоча… – Рута раптом замислилася й несподівано для себе посміхнулася від рятівної думки. – Я можу вдати з себе блаженну!

– Блаженну? Як на мене, тобі можна навіть нічого не вдавати!

Дерев'яна ложка з розмаху полетіла в Олеся, боляче вдаривши його по коліну.

– Добре-добре, тихесенько! – здійняв руки догори він. – Я лиш мав на увазі, що в тебе чудово вийде. Але… я не збагну, навіщо?

– У нас в селі говорять, що в блаженних уселився Святий Дух, – подала слабкий голос Настуня.

– От, – указала вказівним пальцем на Настуню Рута. – Нарешті це дитя сказало щось мудре. – Якщо я вдам себе за одержиму Святим Духом, то це означатиме, що я не відьма, що я