Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

нею причепився ще десяток молодиць, так що саму обвинувачену Рута ніяк не могла розгледіти в натовпі. Притиснувшись до тину, вона вже хотіла непомітно пройти далі – чи справді то була відьма, чи був лиш наклеп, Руті мало бути байдуже. Аж раптом голова названої відьмою майнула між розлогих бабських тіл.

Вона була з тих, кого називають простушками. Обгорнене хусткою невиразне обличчя, яке рідко коли виділяється в юрбі, і яке при наступній зустрічі вже й не згадаєш. Але погляд! Мимохідь зустрівшись з поглядом дівчини, Руту зненацька обдало холодом й жаром одночасно. Рутенія відвернулася й пішла в інший бік, але погляд світлих, майже прозорих очей не відпускав. Вона знала, що її просили про допомогу, але хіба Рута могла зарадити дівчині, якщо не могла дати ради навіть собі?

Щоб викинути те видіння з голови, молода знахарка почала читати про себе молитви. Від повторюваних у голові слів нав'язливі думки повернутися й допомогти поступово зникали, і Рута незчулася, як опинилася в себе на Гончарах.

Тепер вона помітила гарно витоптану стежку, що вела ліворуч, на схил пагорба, до приземистої нещодавно вибіленої мазанки. Із того схилу проглядалася й її власна хата, і усе оповите гнітючою тишею урочище з давно покинутими, розваленими хатами.

Вона постукала в двері мазанки, єдиної жилої з виду на всьому кутку. Ніхто не відповів. Тоді вона постукала ще раз. І ще раз. Нарешті старечий сонний голос з-за дверей гукнув:

– Заходьте, заходьте, ранні гості!

Рута відчинила двері. На лежанці біля печі лежав укритий ряднинами старець. У нього було посивіле волосся, довга борода й яскраво-сині очі. Ті очі зовсім не личили до покритого зморшками обличчя дідугана, нібито вони були позичені в молодого юнака.

– Рутеніє! – радісно вигукнув отець Никодим, лиш тільки дівчина з'явилася на порозі. – А я вже почав було міркувати, де це ти забарилася!

– Отче! – припала вустами до його худорлявої руки дівчина. – Ви знали, що я прийду?

– Я ж тобі передрікав, – змовницьки підморгнув він. – То як твої справи? Чи навчилася відьмувати на благо? Я саме дописую свою книгу. Шкода, що не зможу подати її до лаврської друкарні…

– Чому? – запитала збита з пантелику Рута.

– Бо святі отці, бач, не дуже шанують усілякі там чари й замовляння. Хоча, по правді, дехто з них надміру захопився астрологією…

– Ви написали книгу про відьмацьке ремесло?

– Відьмацьке, віщунське, чаклунське… Там є й про тебе, рибко моя, – сумно посміхнувся він. – Ти ж прийшла мене зцілити, правда? Пам'ятаєш, Рутеніє, що я сам трохи вмію лікувати? Але то не дар, то лише знання, набуті за багато років спостереження за такими, як ти. Я, хіба що, збираю трави, роблю припарки й вириваю зуби… Збирав… Та ті припарки, бач, не помогли мені підвестися на ноги.

– І довго ви так?

– Уже два роки. Добре, щодня люди приходять, доглядають. То баби хліба напечуть, то діти горщика піднесуть, чоловіки дров нарубають… тільки набрид я вже всім.

– А Оленка? – згадала про Никодимову дочку Рута.

– Пішла, – смутно відказав старий. – Закохалася в семінариста, одружилася з ним потайки й пішла.

– Лишивши вас?

– Кх… я того шлюбу не хотів. Навроків на семінаристові лежало – як чорт києм нагнав. Уся сім'я проклята, із дідів прадідів. Казав Оленці, що не буде з ним щастя, а вона своє… Так уже другий десяток пішов, як ні слуху, ні духу від неї. Зібрався було помирати, а потім вирішив ще почекати на тебе.

– Отче, ви були певні, що я прийду?

– Звичайно. Ще до тієї ночі, коли саджав тебе на підводу. У мене, знаєш, є одна велика таємниця, про яку я рідко кому розповідаю, – дід знову підморгнув і поманив Руту до себе ближче. – Я можу бачити те, що було і що буде, – шепнув їй на вухо старий.

– Як це?

– Уві сні. Так іноді й Оленку бачу. Бідно живе, кожного мідяка рахує, бо дітей трійко має, а чоловік її… запив, а потім і геть утік на Запоріжжя… Та годі про них, покажи краще ти, чому навчилася за ці роки?

У Рути вже не стало сил дивуватися. Вона мовчки зняла ряднини, що вкривали ноги старця. То були лише кістки, обтягнені шкірою, зморшкуваті й холодні. Долоні дівчини лягли на коліна діда, і вона відчула біль, яким була пронизана кожна мить життя отця Никодима. Скільки ж зусиль він прикладав для отих-от дружніх посмішок, які дарував їй!

Насилу примусивши себе не відривати руки, Рута вбирала чужий біль, краплина за краплиною, аж поки не дізналася причину недуги. Що було потім – вона не пам'ятала, бо знепритомніла від перевтоми. Коли ж Рута оговталася, старець стояв над нею з пахучими травами в руці, припрошуючи її вдихати сильний аромат гіркого полину й чебрецю.

– Дитя! Ти ж зовсім змучене! От я, дурний старий дід, на радощах зовсім забув про чемність!

Він дістав кисле молоко, хліб і горщик із холодною пшеничною кашею. Рута мовчки їла, не розбираючи смаку, а він гладив її по непокритій голові й похилих плечах.

– Щоб щось отримати, треба щось віддати. Нічого з нічого не буває, – отець Никодим повернув Рутину голову до себе. – Рутеніє, слухай, що я тобі скажу. Цієї весни тобі доведеться обирати. І правильним вибором буде лише той, який піде ось звідси, – показав на серце старець.

– А що то буде за вибір? – ніби від сну прокинулася вона. – Це стосовно… відплати?

– Відплати? – насторожився дід. – Я… не скажу тобі. Не можу того сказати. Але коли тобі справді доведеться обирати – ти збагнеш, ти згадаєш мої слова.

– Щось у мене мурашки по шкірі від усіляких пророцтв, – обійняла свої коліна Рута, підібгавши ноги.

– Що б ти не обрала – це буде лише твоє рішення; це твій шлях, і ніхто не може торувати його за тебе, навіть старий дід із віщим снами.

Дівчина кивнула. Вона звелася на ноги й похитнулася. Добре, що до своєї хати було менше ста кроків.

– Небезпечно мені жити так поруч від вас. Люди ще пам'ятають. Прийдуть до вас, побачать, що в домі хтось є, гляди, знову завітають на розправу, – сказала Рута, переступаючи поріг.

– Ну то скажемо їм, що у відповідь на мої молитви сталося диво, і сам Господь – у твоїй подобі – торкнувся мене своєю рукою.

– Отче! Як ви можете аж таке казати? – здивувалася Рута, зупиняючись. – Це ж неправда!

– Усі легенди складаються саме так – коли ми хочемо приховати від людей іще більш неймовірну правду.

Ця