Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Він натиснув на кнопку мікрофона та підтвердив.

Разом обоє пілотів провели контрольний перелік перевірок перед посадкою.

Літаком пронісся стукіт, коли опустилося шасі.

— Я підходитиму низько, — сказав Гарріс, — тому землі торкнемося рано. Нам знадобиться кожен дюйм, який у них там є.

Демерест буркнув на знак згоди. Він вдивлявся вперед, намагаючись прозирнути через хмари й темряву, щоб вихопити зором вогні аеропорту, які от-от мали б з’явитися. Його думки, незважаючи на зовнішній спокій, були зосереджені на пошкодженнях літака. Вони досі точно не знали, наскільки все серйозно чи як усе може погіршитися під час жорсткого підльоту. Була та дідьча здоровенна діра; буде складна швидка посадка… Господи! Усе хвостове оперення літака може відірватися… Якщо так станеться, подумав Демерест, на швидкості сто п’ятдесят вузлів… Той сучий син, який підірвав бомбу! Шкода, що він помер. Демерест був би не проти зараз взяти його у свої руки, особисто видерти з нього те смердюче життя…

Біля нього Енсон Гарріс, діючи за системою посадки за приладами, підняв швидкість зниження з семисот до восьмисот футів на хвилину[231].

Демерестові відчайдушно хотілося зараз керувати посадкою самому. З будь-яким іншим командиром, окрім Гарріса, — з молодшим чи не таким досвідченим командиром — Демерест би перебрав командування цілком на себе. Але хай там як, він не бачив жодного недоліку в роботі напарника… Сподівався, що посадка також пройде без помилок… Думки знову полинули до пасажирської кабіни. Ґвен, ми майже на місці! Тримайся міцно! Його впевненість стосовно їхньої дитини, що він разом з Ґвен і Сарою щось придумають, була сильна, як ніколи.

Голос Кіта Бейкерсфелда повідомив з радіоприймача:

— «Транс-Америка-Два», ваш маршрут і зниження мають добрий вигляд. На смузі слабкий середній сніг. Вітер північно-західний, тридцять вузлів. Ви номер один на посадку.

За кілька секунд вони виринули з хмар і побачили просто перед собою вогні злітно-посадкової смуги.

— «Лінкольн-підхід», — заговорив Демерест, — бачимо смугу.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка-Два». — Полегшення в голосі диспетчера було важко з чимсь сплутати. — Авіадиспетчерська служба дає дозвіл на посадку; прослуховуйте їхню частоту, коли будете готові. Хай щастить, кінець зв’язку.

Вернон Демерест двічі клацнув кнопкою мікрофона — стенографічний сигнал серед льотчиків, що означав «дякую».

Енсон Гарріс жваво наказав:

— Увімкнути посадкові вогні. Закрилки п’ятдесят.

Демерест підкорився.

Вони опускалися швидко.

Гарріс попередив:

— Мені може знадобитися допомога з кермом.

— Добре. — Демерест опустив ноги на педалі керма. Коли швидкість спаде, кермо — у зв’язку зі зламаними механізмами підсилення — працюватиме туго, як управління автомобілем з несправним підсилювачем, тільки набагато важче. Після посадки обом пілотам, можливо, доведеться докладати всіх сил разом, щоби підтримувати поздовжню керованість.

Вони пролетіли над краєм льотного поля, вогні смуги витягнулися попереду, наче разки перлин. По обидва боки височіли кучугури снігу; за ними — темрява. Гарріс підлетів настільки низько, наскільки міг насмілитися; наближення землі демонструвало, з якою надзвичайною швидкістю вони рухаються. Для обох пілотів та миля й три чверті злітно-посадкової смуги перед очима ще ніколи не здавалися настільки короткими.

Гарріс вирівняв судно перед посадкою та потягнув на себе всі чотири важелі керування двигунами. Реактивний гул ослаб; його змінив настирливий пронизливий вітер. Коли вони перетнули край злітно-посадкової смуги, Вернон Демерест побачив розмиті обриси групи аварійного транспорту, який, як він знав, слідуватиме за ними смугою. Він подумав: Він нам збіса згодиться! Тримайся, Ґвен!

Вони ще летіли в повітрі, швидкість відносно знизилася.

Тоді літак торкнувся землі. Різко. Вони все одно неслися вперед на високій швидкості.

Гарріс різко підняв інтерцептори й шарпнув угору важіль механізму реверса тяги. З ревом реактивні двигуни почали створювати зворотну тягу, їхня потужність — яка почала діяти як гальма — тепер діяла у зворотному напрямку від руху літака.

Вони минули три чверті смуги й уповільнювалися, але цього ще недостатньо.

Гарріс гукнув:

— Кермо праворуч!

Літак заносило ліворуч. Демересту та Гаррісу, які тиснули разом, вдалося втриматися на правильному напрямку. Але передня межа смуги — з горами снігу та порожньою темрявою за нею — наближалася швидко.

Енсон Гарріс щосили тиснув на ножні гальма. Метал скреготів, гума вищала. Темрява все одно наближалася. Вони сповільнювалися… поступово… ще повільніше…

Рейс Два зупинив рух за три фути від кінця смуги.

17

На годиннику в диспетчерському залі Кіт Бейкерсфелд бачив, що до кінця його зміни залишилося пів години. Йому було наплювати.

Він відсунув крісло від панелі керування радіолокатора, від’єднав свої навушники й підвівся. Роззирнувся навколо, знаючи, що це вже востаннє.

— Гей! — озвався Вейн Тевіс. — Що таке?

— Ось, — сказав йому Кіт. — Візьми. Знадобиться комусь іншому. — Він втулив навушники Тевісу й вийшов.

Кіт знав, що це варто було зробити багато років тому.

Він відчув дивне запаморочення, майже полегшення. У коридорі замислився чому.

Не тому, що він скерував Рейс Два; щодо цього він не мав ілюзій. Кіт відпрацював грамотно, але будь-хто інший на чергуванні міг зробити це так само чи навіть краще. Також — знав він наперед — ніщо сьогодні ні стерло, ні зрівноважило того, що відбулося раніше.

Не мало значення також те, що він переборов психічний блок, який виник десять хвилин тому. Тоді Кітові було байдуже; він просто хотів утекти. Жодна подія з тих, що сталися відтоді, не змінила його думок.

Можливо, подумав Кіт, його очистив той раптовий гнів кілька хвилин тому, те визнання, якого він не дозволяв собі навіть подумки, наскільки він ненавидить авіацію і завжди ненавидів. Тепер, запізнившись на п’ятнадцять років, він думав про те, що варто було визнати це давним-давно.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, кімнати з дерев’яними лавками та захаращеною дошкою оголошень. Він відчинив свою шафку і накинув верхній одяг. На полицях шафки було кілька особистих речей; він не звернув на них уваги. Усе, що йому потрібно було, це кольорова фотографія Наталі; Кіт обережно зняв її зі внутрішньої поверхні металевих дверцят… Наталі в бікіні; сміється; її зухвале хитреньке обличчя з веснянками; волосся розвіває вітер… Коли Кіт глянув на неї, йому захотілося плакати. За фотографією була записка, яку він беріг:

Я рада, що на нашу долю

Кохання та пристрасті випало вволю. 

Кіт сховав у кишеню і фото, й записку. Хтось інший прибере решту речей. Він не хотів, аби ще щось нагадувало йому про це місце — ніколи.

Він спинився.

Став, як укопаний, усвідомлюючи, що, навіть не наміряючись, прийняв нове рішення. Кіт не був певний стосовно того, що воно в собі несло, чи як він дивитиметься