Читати книгу - "Свобода"

— Буквально будь-де в цілому світі, — відповів Джоуї. — Щойно мені заплатять, я відвезу тебе у будь-яке місто в світі, на твій вибір.

— Узагалі, мене б влаштувала можливість жити разом із тобою і прокидатися поруч із тобою.

— Я знаю, знаю, — запевняв він. — Це було б чудово. Просто зараз я у жахливому цейтноті, тож не думаю, що зі мною буде весело.

— А це і не обов’язково, — запевнила його Конні.

— Давай поговоримо про це, коли я повернусь, гаразд? Обіцяю.

На тому кінці телефонного дроту, у Сент-Полі, він чув тихий писк однорічної дитини. Це не була дитина Конні, але знаходилася вона поряд, і цього виявилося достатньо для того, щоб нервувати його. Від серпневої зустрічі вони бачились лише одного разу: в Щарлоттсвіллі, на довгий вікенд Дня подяки. Передріздвяні дні (ще одна болісна тема) він провів, переїжджаючи із Шарлоттсвілля до Александрії й інколи роблячи візити у Джорджтаун, до батьків. Він тоді сказав Конні, що тяжко працює над замовленням уряду, але насправді гайнував час, годинами дивлячись футбол, слухаючи голос Дженни у телефоні і, взагалі, відчуваючи власну приреченість. Може, Конні і змогла б умовити його дозволити їй прилетіти до нього, коли б її не звалив з ніг грип. Він нервувався, бо чув її слабкий голос, нагадував собі, що вона його дружина, але все одно не кидався до неї — натомість він поїхав до Польщі. Те, про що він дізнався у Лодзі й Варшаві протягом трьох днів, — щоправда, вони повністю розчарували його, бо він провів їх з американським експатріантом, який начебто виступав у ролі перекладача, але знання польської мови американця виявилося достатнім лише для того, аби зробити замовлення в ресторані, позаяк під час переговорів із жорсткими слов’янськими бізнесменами «перекладач» опинявся у важкій залежності від перекладачів електронних, — настільки збентежило й налякало його, що навіть через кілька тижнів після повернення він виявився цілком не спроможним фокусуватися на справах довше ніж п’ять хвилин поспіль. Зараз усе залежало від Парагваю. А йому було набагато приємніше уявляти собі ліжко, яке він мав ділити з Дженною, ніж думати про Парагвай.

— Ти носиш обручку? — спитала його Конні.

— Е... ні, — зізнався він, перш ніж зрозумів свою помилку. — Вона у мене в кишені.

— Гм.

— Зараз надягну, — пообіцяв він, підходячи до кошика для Дрібничок на тумбочці, де він залишив обручку. Замість тумбочки він використовував картонну коробку. — Вона якраз мого розміру і красива.

— Моя у мене на пальці, — продовжила Конні. — Мені дуже подобається носити її. Я намагаюсь не забувати одягати її на іншу руку, коли виходжу з кімнати, але іноді забуваю.

— Не забувай. Це недобре.

— Та нічого, любий. Керол таких дрібниць не помічає. Їй навіть не подобається дивитися на мене. Нам огидно дивитися одна на одну.

— Але все одно, нам справді треба поводитися обережніше, розумієш?

— Ну, не знаю...

— Потерпи ще трошки, — попросив він. — До того, як я повідомлю батькам. Тоді зможеш носити її, коли заманеться. Тобто ми обоє носитимемо їх увесь час. Ось що я мав на увазі.

Порівнювати одну тишу з іншою — справа нелегка, але теперішня здалася йому особливо болісною, особливо сумною. Він знав, що її вбиває необхідність приховувати факт їхнього одруження, але не втрачав надії на те, що перспектива повідомлення батьків про шлюб перестане так лякати його; утім, у міру того як проходили місяці, ця перспектива лякала його все більше. Він намагався примусити себе надягти обручку, але вона застрягала на останньому суглобі. Він придбав її поспіхом, у серпні, у Нью-Йорку, і тоді вона була трохи замала. Замість пальця Джоуї поклав обручку до рота, обережно торкнувся її язиком, наче дірочки Конні, і це його трохи збудило. Поєднало їх, віднесло його назад, у серпень, у безумство їхнього вчинку. Він надів обручку, слизьку від слини, на палець.

— Скажи мені, у що ти вдягнена, — попросив він.

— Звичайні речі.

— Наприклад?

— Нічого. Одяг.

— Конні, присягаюсь: я повідомлю їм, щойно мені заплатять. Просто мені потрібно все розкласти по полицях. Цей бісів контракт мене дуже нервує, і просто зараз я не можу вирішувати ще якісь проблеми. Тож просто скажи мені, у що ти вдягнена, гаразд? Я хочу уявити тебе.

— В одяг.

— Будь ласка!

Але вона розплакалась. Він почув той тихесенький схлип, той мікрограм страждання, якому вона дозволила вирватися з грудей.

— Джоуї, — прошепотіла вона, — любий. Мені дуже, дуже шкода. Боюсь, я більше не можу цим займатися.

— Потерпи ще трошечки, — благав він. — Хоча б до того, коли я повернусь із Латинської Америки.

— Не знаю, чи зможу я. Зараз мені потрібна одна крихітна річ. Одна крихітна... справжня річ. Щось таке, що не є нічим. Ти ж знаєш, я не хочу все для тебе ускладнювати. Але, може, ти дозволиш мені повідомити хоча б Керол? Я просто хочу, аби хтось знав. Я примушу її заприсягтись, що вона нікому не розкаже.

— Вона розповість сусідам. Ти ж знаєш, яка вона балакуча.

— Ні, вона заприсягнеться.

— А потім хтось запізниться з листівками на Різдво, — сердито викрикнув він, розлютившись не на Конні, а на те, як весь світ виступив проти нього, — а потім вони скажуть про це моїм батькам. А потім... а потім...

— То що я можу отримати; коли не можу отримати навіть це? Якусь маленьку, реальну річ я таки можу отримати?

Напевно, її інстинкт повідомив їй, що з його подорожжю у Південну Америку щось негаразд. І тепер він і справді почувався винним, але не зовсім через Дженну. Згідно з його моральною бухгалтерією, його одруження з Конні дало йому право на останнє велике використання ліцензії на секс, яку вона дала йому дуже давно і так і не відкликала. Коли вони з Дженною раптом зійдуться всерйоз, то цю проблему він згодом вирішить. Але зараз його непокоїв контраст між тим багатством, яке йому належало, — підписаним контрактом, що мав надати йому шістсот тисяч доларів, коли Парагвай піде на його умови;