Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

У тиші ночі зірки розкривають свої таємниці,

але тільки тим,

хто наважується вдивлятися досить довго.

Свіжий листопадовий вечір обіймав сад прохолодою, яка більше заспокоювала, ніж холодила. Повітря було вологим, із легким ароматом замерзлої землі й в’янучого листя. Я сиділа на старій дерев’яній лавці біля теплиці, підібгавши ноги й натягнувши комір теплого светра вище. Вітерець грав із моїм волоссям, кидаючи кілька пасем на обличчя, і я злегка здригалася від його дотику.

Над головою сяяли зірки, такі яскраві, що їхній блиск здавалося нереальним. Їхній відтінок коливався між глибоким фіолетом і холодним блакитним, створюючи враження, ніби нічне небо в Аларії живе своїм власним життям. Це небо завжди зачаровувало мене, нагадуючи про відмінність цього світу від того, який я залишила позаду.

Двір огортав легкий заморозок. Кущі, що росли поруч, були вкриті крихітними крижаними кристаликами, які виблискували у місячному світлі, наче маленькі коштовності. З вікна теплиці долинав аромат лаванди, жасмину та чебрецю, змішаний із нотками вологого дерева. Десь у глибині саду безлисті дерева шепотіли під вітром, наче ділилися між собою таємницями.

Нола й Лі давно пішли спати, чи, радше, розчинилися, як це зазвичай траплялося з духами, коли наставав пізній вечір. Їхня відсутність додавала двору дивного відчуття самотності, але я знала, що цей будинок завжди залишається живим — у найглибшому значенні цього слова. Десь у далині чувся глухий крик нічного птаха, змішаний із шелестом вітру.

Я вдивлялася в зоряне небо, коли позаду почула тихі, майже нечутні кроки. Вони були ледь вловимими, але я вже знала, кому вони належать. Озирнувшись, я побачила Кассандра.

Він був одягнений у свій темний вовняний светр і прості чорні штани, що робили його схожим на тінь, яка ожила. Чаклун тримав у руках дві чашки, з яких піднімався легкий пар, обвиваючи його пальці. Місячне світло грало на його обличчі, підкреслюючи строгі, але водночас м’які риси.

— Для тебе, — коротко сказав він, простягаючи мені одну з чашок.

Я здивовано прийняла її. Тепло чашки моментально огорнуло мої змерзлі пальці, і я нахилилася, вдихаючи аромат напою.

— Що це? — запитала я, відчуваючи, як аромат проникає в кожну клітину тіла, наповнюючи теплом.

— Гарячий шоколад із грейпфрутом і краплею квіткового меду, — відповів Касс так буденно, ніби це найзвичайніший напій у світі.

Я зробила маленький ковток, і тепло розлилося всередині. Смак був глибоким, солодкувато-гірким і водночас ніжним.

— Смачно, — сказала я, піднімаючи на нього очі. Дивно, але здалося, я вже куштувала щось подібне.

— Очікуванно, — відповів він, ледь помітно усміхаючись, але не дав більше жодних підказок.

— Ти часто приходиш сюди вночі? — тихо запитала я, не відводячи погляду від неба.

— Інколи, — відповів він, роблячи ковток зі своєї чашки. — Коли хочеться тиші. А ти?

— Ні, — чесно сказала я. — Але, здається, почну.

Ми сиділи мовчки кілька хвилин. Я вдивлялася в зорі, намагаючись вгадати їхнє розташування. Але зірки тут були зовсім іншими — вони створювали нові візерунки, які я не могла зрозуміти.

Далекі звуки міста були ледве чутні, але все одно нагадували про життя за межами цього двору.

— Відчуваєш, як місяць сьогодні яскравіший? — раптом запитав Касс, порушуючи тишу.

— Важко не помітити, — кивнула я, дивлячись на величезний диск у небі.

Він трохи помовчав, ніби зважував, чи варто щось казати.

— Знаєш, у відьм є старовинна казка про повний місяць.

— Розкажеш? — запитала я, не приховуючи цікавості.

Касс подивився на мене так, ніби не очікував, що я попрошу, але почав говорити.

— Колись давно, у світі, де магія була частиною всього, жили дві сестри-відьми. Одна з них керувала сонцем, інша — місяцем. Сонячна відьма була завжди щасливою, бо люди раділи її світлу, теплу й врожаю, який приносив її день. А місячна була самотньою. Її ніч здавалася людям холодною, а місяць — далеким.

Я затамувала подих, слухаючи кожне слово.

— Якось місячна відьма захотіла змінити це. Вона створила заклинання, яке зробило місяць таким яскравим, що ніч стала схожою на день. Люди вийшли зі своїх домівок і почали святкувати під світлом місяця, радіючи, наче в полудень.

— І що далі? — запитала я, притискаючи чашку до грудей.

— Але це порушило баланс, — продовжив він. — Сонце стало слабшим, день скоротився, а врожай загинув. Люди, які раніше боялися ночі, почали її проклинати, звинувачуючи у всіх своїх бідах.

— Як несправедливо, — пробурмотіла я.

— Так. І тоді сонячна відьма звернулася до сестри й сказала: “Ти завжди будеш яскравішою за мене в один із днів, але ти повинна дати людям відпочити від твого світла. Віддай їм їхню ніч.” І з того часу, в повний місяць, люди бачать її у всій красі, але пам’ятають, що її світло — це лише віддзеркалення сонця.