Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

тоді в «Табарисі» найкращий банківник міста, а може, й усієї північної Бразилії — Домінґо Пропалато. Не якийсь там простий службовець, а кум і молочний брат Пеланкі Моуласа. Вони народилися в одному селі з різницею у якихось кілька днів. Мати Домінґо, на його щастя, вигодувала своїм розкішними грудьми майбутнього мільйонера. Готовий померти і вбити за брата, Пропалато автоматично був поза всілякими підозрами. Не те що старий Анакреон, достоту сумнівний суб’єкт.

Звідки у нього взагалі були гроші на гру? Усі знали, що в старого у кишенях вітер гуде, а останнім часом він перебивався, торгуючи підпільними лотерейними білетами в кафе Раймундо Піта Ліма.

Щоправда, старий досвідчений гравець, адже ще задовго до того, як Пеланкі Моулас заснував свою імперію в Баїї, Анакреон уже засвітився в кількох підпільних кублах, де мало хто міг із ним позмагатися.

Минали роки, одне покоління змінювало інше, а Анакреон, за спиною в якого було стільки злетів і падінь, залишався вірний рулетці, картам і костям.

Парубки, які ходили колись за ним назирці, сьогодні стали знаними, серйозними та шанованими людьми, як от Зекіто Мірабо, Ґеррейру, Неліто Кастру, Удґард Курвело і навіть Джіованні Ґімараєнс. Один із друзів його юності, Біттенкур, швидко став великим інженером і обійняв посаду директора Управління з водопостачання. Біттенкур не забув про друга і відразу ж пригрів йому місце з пристойною зарплатнею, що мало забезпечити йому сите життя й спокійну старість. Одначе до сліз розчулений Анакреон, подякувавши Біттенкурові, таки відмовився:

— Дякую, друже, та я годжуся лише до ігор…

Дехто, і, на щастя, таких було небагато, обійнявши високі посади або ж одружившись із багатійками, волів не згадувати далекої буремної юності. Інші померли зовсім молоді, й Анакреон часто їх згадував: веселого дотепника Жу, красеня багача з Кабо Верде Дивалдо Міранду, товстуна Россі, душу компанії, щирого любителя потанцювати й хильнути: хіба раз було, як він п’яний, мов чіп, дзюрив просто посеред переповненого «Паласу» на очах у приголомшених сеньйор і тільки завдяки Анакреону йому за це нічого не було; а що вже й казати про Гульвісу, незабутнього друзяку, невиправного вигадника, який, здавалося, був несповна розуму, як же йому його бракувало…

От хто був його щирий друг, справжній молодець! Три роки спливло після його смерті, а той, навіть спостерігаючи з високого неба, не зміг байдужо дивитися на те, як зубожів його старенький друзяка Анакреон. Якось, коли Анакреон закуняв після свого мізерного сніданку, йому чи то наснився — чи й справді прийшов — Гульвіса, який велів йому того ж дня йти у «Табарис» і за столом Домінґо Пропалато грати два дні поспіль. Але де ж йому взяти грошей? Він позичив трохи в Раймундо, господаря кафе, навіть без його відома — не стане ж той добряк здіймати галас через якихось кілька мільрейсів, — тим більше, що Анакреон дав собі слово повернути борг із відсотками наступного ж дня.

Як досвідчений гравець Анакреон ніколи не ігнорував снів і завжди довіряв своїй інтуїції, цього разу вона підказувала, що все буде якнайкраще, не просто ж так йому наснився найкращий друг, Гульвіса. Під кінець дня, оформивши звіти, він відрахував собі необхідну невеличку суму, на що добряк Раймундо таки не звернув жодної уваги.

А невдовзі сталась ота подія в «Табарисі», що приголомшила половину міста: справжня сенсація, дві ночі поспіль, без хвилинки на перепочинок Домінґо Пропалато вперше за всю історію свого ремесла не знав, що й сказати. Максимо Салес зніяковіло мовчав, сполотнів і побіг кликати Пеланкі Моуласа.

Та й сам Анакреон за довгі роки своєї практики ніколи нічого подібного не бачив, але й гадки не мав привселюдно це обговорювати, адже він поважав Гульвісу і не хотів розголошувати його пораду. Прогресивний у своїх переконаннях, Анакреон вірив у щасливу зірку, для нього не існувало нічого неможливого в картах і в костях.

Щодо Пеланкі Моуласа, то той, щойно ввійшовши до зали, помітив в очах Домінґо Пропалато панічний страх. Коли він сів поруч зі своїм молочним братом, то відразу ж почув відчайдушний шепіт, що пролунав, мов смертний вирок:

— Dio cane, Pecchiccio! Siamo fututi![76]

Пропалато, немов маріонетка, якою керували вищі сили, перевернув карту: знову виграв Анакреон.

12

«SONO FREGATO, SONO FUTUTO!»[77] — ВЕСЬ ЧАС ПОВТОРЮВАВ ПЕЛАНКІ МОУЛАС, коли після Анакреона настала черга МІРАНДАУ.

З Гульвісиних друзів Мірандау був єдиний, хто, незважаючи на всі негаразди, не падав духом і не переставав грати.

Одного недільного ранку, коли Мірандау саме бавив двох своїх пташенят, він раптом цілком чітко й виразно почув Гульвісин голос: «Сьогодні ввечері в „Паласі“, став на „17“».

Кращого друга, ніж Гульвіса, Мірандау ніколи не мав, вони були нерозлийвода. Він завжди пам’ятав його і дбав, щоб про Гульвісу не забували й інші. Як було його забути, коли такого друга годі знайти?

Але того дня все було інакше. Заледве він згадав свого доброго приятеля, як йому здалося, ніби він ось тут поруч бавить разом із ним його діточок, насвистуючи соловейком якусь пісеньку.

Мірандау збирався в гості до негритянки Андрези, яка обіцяла почастувати його сарапателем на сніданок. Дорогою до неї, і вже за столом, застеленим білою скатертиною, той голос наполегливо нагадував Мірандау, що саме сьогодні ввечері він мусить поставити на «17», оте щасливе Гульвісине число, з яким, утім, ніколи не фартило Мірандау.

За три роки, що минули після смерті Гульвіси, Мірандау кілька разів ставив свій дріб’язок на «17» і завжди програвав. Але якщо така воля його друга, то він поставить іще раз, адже для Гульвіси він ладен пожертвувати й більшим.

Тільки от халепа, треба ж було йому захотіти цього саме сьогодні, коли в Мірандау і копієчки в кишенях немає, а серед запрошених Андрези — тесля Валдемар, Зука — дрібний службовець, якому завжди затримували зарплату, каменяр та підмайстер Пастинья — лише Робату Фільйо міг позичити кілька мільрейсів. Але Робату тільки й спромігся, що за кухлем пива продекламувати на згадку про Гульвісу оду Годофреду, а грошей у нього, на жаль, не було.

Наївшись від пуза, Мірандау марно блукав містом, надіючись роздобути хоч кілька мільрейсів. От би йому це вдалося, тоді б він ризикнув, хоча його улюбленим числом було «3» або «32». А ставити на «17», на його думку, то було повне марнотратство, все одно, що кидати гроші на вітер. Але він зробить це і зробить так, наче покладе квіти на могилу друга.

Але ж нині неділя, де йому дістати грошей? Усі як не на футболі, то в кіно, вулиці майже порожні. А кілька знайомих, який зустрів, відмовили позичати йому