Читати книгу - "Вовк-тотем"

того, щоб краще їх знищувати. Я теж хочу більше дізнатися про вовків, тож надалі мені слід частіше приходити сюди спостерігати за вовченям. Я ще чув, що ти збираєшся спарувати його з собакою, коли він виросте?

— Я так думав, — кивнув головою Чень Чжень, — але Батько каже, що цього не вийде.

— Колись у степу були такі випадки? — спитав Бао Шуньґуй в Улзія.

— Степові народи поважають вовка й поклоняються йому, як же вони можуть парувати його з собакою? — здивувався Улзій.

— Ну тоді можна спробувати, — сказав Бао Шуньґуй, — це тим більше буде науковий експеримент. Якщо нам вдасться вивести монгольську вівчарку, хто знає, може, вона виявиться ще кращою за радянські породи? Адже монгольські вовки — найбільші й найлихіші в світі, тож їхні нащадки від собаки не будуть поганими. У Комітеті вже зацікавились цією справою і вважають, що якщо в нас усе вийде, тоді країні не доведеться витрачати гроші й купувати за кордоном. А якщо в скотарів для охорони отар будуть монгольські вівчарки, то, може, й вовки більше не наважуватимуться сюди потикатись. Зробимо так: якщо хтось зі скотарів буде заперечувати, ви так і кажіть, що це — науковий експеримент. Однак, Сяо Чене, ти маєш повсякчас пам’ятати про небезпеку.

— Якщо Лао Бао говорить, що можна утримувати, то спробуй, — сказав Улзій, — однак я повинен попередити тебе, що якщо щось станеться, то тобі доведеться самотужки відповідати, не завдавати клопоту Старині Бао. Я думаю, що так, як ти тримаєш його нині, — це дуже небезпечно, тобі слід посадити його на ланцюг, щоб він не покусав ані людей, ані баранів.

— Так, — підтвердив Бао Шуньґуй, — він у жодному разі не повинен завдати шкоди людям, інакше я відразу його вб’ю.

— Так, так! Неодмінно! — повторював Чень, серце якого ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. — Однак… я ще хотів би вас про дещо попросити. Я знаю, що всі скотарі будуть проти, аби я утримував вовка, тож чи не могли б ви допомогти мені переконати їх?

— Слова твого батька Біліґа набагато дієвіші, ніж мої, — сказав Улзій, — його одне слово потребує моїх ста.

Старий похитав головою й сказав:

— Ех, це я забагато навчив цю дитину, тут є й моя помилка, тож і я повинен за це відповідати.

Біліґ залишив Ченеві свій ящик з інструментами, запряг своїх волів і поїхав додому. Бао Шуньґуй та Улзій також сіли на коней і поїхали за його возом.

Чень був так знесилений, ніби після тяжкої хвороби, але й піднесений, мов на самому початку одужання, тож він повільно сів просто на землю біля нори. Він так міцно обійняв Вовчика, аж той знову почав морщити ніс і шкірити зуби. Тоді Чень поспішив почухати його за вушками й відразу ж знайшов улюблене місце Вовчика, той розслабився, закрив очі, трохи відкрив свою пащу й підставив свою голову й вуха прямо Ченю під руки, а тільце його тремтіло від задоволення, ніби йому одну сторону розбило паралічем і він не міг стримувати цього тремтіння.

19

Правитель (Хань У-ді. — Цзян Жун) видав наказ: «…Гуни часто говорять: „Китай великий, однак не витривалий до голоду й спраги, тож варто тільки випустити одного вовка, як вони втратять тисячу баранів“ Наше військо програло, воїни — хто загинув, хто розбіглися, я дуже про це сумую».

Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Остання частина про Слухняного імператора Хань Ши-цзуна»

Бао Шуньґуй на чолі групи, до якої входили Бат, Саацерен та ще троє мисливців і Ян Ке, в супроводі семи-восьми великих собак першим в’їхав на нове пасовище. За групою впритул ішли два легких вози на залізних колесах, запряжені кіньми й завантажені наметами, динамітом та кухонним начинням.

Виїхавши на гребінь гори із західного боку нового пасовища, Бао Шуньґуй та мисливці витягли свої біноклі й почали ретельно вивчати кожний яр і зморшку в горах, кожний вигин і рукав річки, трав’яні схили й моріжки, але, на подив, не помітили ні вовків, ні дзеренів. Тільки на озері посередині улоговини зібралися зграї диких качок, орлів та кілька великих лебедів.

Було помітно, що мисливці ледь стримують жагу до літнього полювання, однак ця запашна смарагдова лука змусила і їх завмерти від здивування. Яну Ке здавалося, що в нього перед очима скоро все позеленіє, навіть зіниці інших людей здавались йому зеленими, мов вовчі очі в темряві взимку, — це було і красиво, і водночас лякало. Поки вони спускалися по схилу, їхні очі могли бачити скрізь тільки зелень, ніс лоскотав запах трави, а повітря було таке чисте, що на пошуки грудки сухої землі довелося б докласти більше зусиль, ніж на пошуки крихти золота. Копита їхніх коней і колеса возів були повністю забризкані зеленим трав’яним соком, навіть кінці руків’їв арканів, що волочилися по землі, також позеленіли. Коні настирливо гризли вуздечки, намагаючись опустити голови й попастися на свіжій траві. Єдине, про що жалкував Ян Ке, це те, що дикі квіти, про які йому оповідав Чень Чжень, уже облетіли, тож скрізь зелений колір трави виглядав трохи монотонно.

Бао Шуньґуй, ніби помітив золоту жилу, загорлав:

— Це просто благодатна земля по феншую! Долина скарбів! Потрібно було спочатку запросити сюди військове керівництво району, щоб вони приїхали власною машиною відпочити на кілька днів, постріляти лебедів і диких качок, а потім розвели б на цій траві багаття й насмажили шашликів.