Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Почекав, поки артіль пройде, потім обережно рушив услід. Від дороги тримався осторонь, бо біля неї знову могли бути капкани та ловчі ями. Трохи пройшовся, нога заболіла. Зупинився. Потім побачив, що артіль стала дертися на той самий пагорб, де ми з доктором ховалися. Мабуть, вирішили Ракоці прибрати звідти ліс. Невдовзі застукали сокири. Я вийшов до потічка, знайшов, де серед кущів сховатися добре можна, присів і зняв чобіт. Знову промив рани. Подивився на синці. Це ж головний удар підошва на себе взяла, якби не вона, якби по кістці удар був, могло б і переламати!

Промив, перемотав. Поблизу загуркотів двигун. Я трохи вище здерся і подивився на дорогу. Там авто проїхало, але не таке, як учора, з відкритим верхом, а справжній бронеавтомобіль. Залізом усюди закритий, ще й кулемет зверху. Злякалися брати. За машиною десятеро вершників їхали. Подалися в долину. Я почекав, перебіг дорогу й почав крастися схилом туди, де лісоруби з Гальванеску були. Поруч погнали схилом коней. Повертаючись, тягли по колоді. Я заліз у ліс, обережно пройшовся, потім визирнув. Онде артіль. І Гальванеску разом з усіма. Було йому важко, ледь не задихався, в поту весь, але не зупинявся, працював старанно. Навколо не дивився, вкрай зосереджений. Кожен свою справу робив. Хтось дерева валив, хтось від гілок стовбури обчищав, хтось гілки докупи збирав, а хтось колоди вниз, до лісопильні, возив.

А потім із замку загриміло щось, і вмить артіль роботу припинила, попадали люди прямо на землю, хто де був, і лежали. Таке враження, що поснули миттєво. Жодної розмови чи руху. Працювали-працювали, а тепер упали, наче неживі. Я придивився — та ні, дихали. І Гальванеску дихав. Важко, з останніх сил, але дихав. Лежав прямо на землі, хоч поруч гілок модрини було багато, міг би на них прилягти. Та наче не помітив. Нічого він не помічав.

Я взяв камінець і в найближчого лісоруба кинув. Поцілив у бік, але лісоруб і не ворухнувся. В обличчя поцілив, але й на це лісоруб уваги не звернув. Лежав — і все. Цей схил від замку не видно. Можна ризикнути. Перехрестився і вийшов із лісу. Пішов потроху схилом, прямо до Гальванеску. Тихенько, щоб не привертати уваги. Лежали собі лісоруби, байдуже їм. Я наблизився до Гальвонеску. Той лежав весь спітнілий, стогнав тихенько. Я торкнувся його. Та хоча б очі розплющив. Ні, лежав собі — і все. По щоках його поплескав — жодної реакції. Зовсім мені дивно стало.

— Докторе! — прошепотів я на вухо. Якби не подихи, так наче мертвий. Я сплюнув. Не подобалося мені стовбичити ось тут на відкритому схилі, де кожен охочий міг підстрелити. Схопив доктора за руки, потягнув на себе, поклав на спину й поніс. Ну, як поніс. Гальванеску дебелий був, на голову вищий, нести його не вдавалося, тягнув.

Ледь-ледь до лісу дочвалав, там кинув, бо з сил вибився. Іще ноги боліли, а доводилося таких дебелих чолов’яг тягати. Присів, дихав важко. Раптом як затрубить із замку! Всі лісоруби підхопилися й продовжили працювати. Гальванеску теж підвівся, почав мацати землю навколо, сокиру шукав. Дивлюсь, а в нього ж усі долоні до крові стерті. Не звикли до важкої праці.

— Сиди! — прошепотів я і спробував Гальванеску посадити. Але він легко мене відштовхнув і побрів до артілі. Довелося валити з ніг, було нелегко, бо ж мужик дебелий. Ввалив йому прикладом гвинтівки в живіт, додав по потилиці. Гальванеску впав, я йому зв’язав руки за спиною. Доктор невдовзі опритомнів, спробував підвестися й до своїх піти. Я його не пустив, так він мугикати почав. Довелося кляп робити й рот затикати. — Ну ви, докторе, зовсім дивний!

Зазирнув у очі йому, а там порожнеча. Наче не його очі, чужі, вставлені. Щось ці брати з ним зробили, перетворили на свого раба. Воно б то, може, й варто його тут залишити: сам мріяв інших на рабів перетворювати, нехай би спробував, як воно. Але ж нічого він не відчував. Наче навіжений. Я дав йому підвестися, а потім попхав далі в ліс. Доктор опирався, хотів до лісорубів повернутися. Треба було думати, що робити. Поплескав по щоках, може, опритомніє. Але де там — очі каламутні, мене не впізнає. З таким не втекти. Доведеться на налигачі тягти. А брати увечері побачать, що немає раба, переслідувати почнуть і наздоженуть.

— Та лежи ти! — Повалив доктора, бо він знову до лісорубів проривався. — Лежи! — притиснув його коліном до землі, став думати. Зірвав ганчірку з шиї. Там якийсь слід дивний. Підняв, спробував повести геть, але ніяк не вдавалося по-доброму. Або вже тягти Гальванеску на собі, або залишити, а сам він не піде за мною. Щоб тягти, заважкий він. Мотузку йому на шию повернув, руки розв’язав і відпустив. Він підвівся й аж побіг до артілі. Невдовзі вже з сокирою працював. Оце так потяг до праці! Я тільки головою покрутив. Сам відійшов у ліс, сховався там пересидіти, бо нога боліла.

Раптом почув голос. Принишк, прислухався. Знову голос, плач — дитячий, чи що? Мова незнайома. А потім побачив підлітка, який тягнув одного з рабів. Раб намагався вирватися і повернутися до роботи, а хлопчик його тягнув, щось шепотів, плакав. Мабуть, родич. Найімовірніше, батько. Хлопчик упав, а чоловік пішов геть. Хлопчик заплакав. Я тихенько підійшов. Ходити тихенько з пораненою ногою було важко, але малий просто плакав гірко, нічого навколо не помічаючи. Свиснув йому, він озирнувся, дуже злякався. Я цілився в нього з пістолета. Приклав палець до губ, показав, щоб мовчав. Потім зняв чобіт, показав скривавлену ногу, показав сліди від капкана на підошві. Чи зрозумів? Він кивнув. Я показав на нього, потім на себе, пальцями руки