Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Раптом почув я свист. Неподалік. Обережно визирнув і побачив одного з охоронців Ракоці. А онде ще один, і ще. Оточили пагорб, де ми з доктором ховалися, і тепер тихенько дерлися. Не поспішали, зазирали в кущі, зброю тримали напоготові. Може, й зізнався Гальванеску, що не сам, але, мабуть, просто перевіряли. Зійшлися на вершині, закурили, постояли і пішли в замок.

Уже коли вечоріти почало, поїв сушеного м’яса, сиру вудженого і кукурудзяного коржика. Сходив до потічка, який під дорогою вився. Попив холодної смачної води. Далі почав обережно до замку крастися. Вже темно було, ані вогника. Біля двору собаки гавкали. Судячи з голосів — дебелі. Одразу згадав харламських тобетів. Дорога повз проходила, і щоб собак не дражнити, узяв убік. Почав обережно дертися крутими схилами. Зупинився. Щось муляло, заважало. Проста думка. Брати чекатимуть цієї ночі гостей у замку, якщо думають, що у Гальванеску поплічник міг бути. А як так, то навіщо мені на роги лізти?

Тільки так подумав, як несподівано пролунав сухий удар і хтось закричав. Тієї ж миті запалилося світло. Я, засліплений, до землі кинувся, а воно щось як клацне — і по чоботу вдарило. Ледь не закричав, бо боляче. До землі припав і лежав долілиць. Потім обережно голову повернув і побачив, що зі стін світило одразу кілька потужних прожекторів. І зараз наче чесали схили, продивлялися. Людина якась кричала, незнайомою мовою. Прожектор її вихопив. Людина сильніше закричала, засмикалася. Потрапила в капкан ногою. А тут іще один закричав, підхопився й побіг. І постріли. Вмить із ніг збили, і вже з того, як упав утікач, зрозуміло було, що мертвий. Прожектори далі на схил світили. Один поруч був, я голову опустив і лежав. Думав, хто це ще хотів до замку підібратися? Вичекав, може, хвилину, потім знову голову підвів. Чоловіка, який у капкан потрапив, освітлював прожектор. Бранець смикався, але вирватися не міг. Я ж лежав у темряві, схилився до ноги, яка страшенно боліла. Намацав капкан, звичайний, який на вовків ставлять. Міг і ногу перебити, аби вступив я в нього, коли йшов. Але я на землю падав, і капкан мене схопив за ноги поперек підошви. І підошва врятувала. Онде ланцюг міцний, до вбитого у камінь кілка вів, щоб як попадеться хтось, так не втік разом із капканом. Спробував розтиснути, але тримав він дуже міцно. Зубці різали долоні. Кілька увіп’ялося міцно в ногу. Чобіт потроху кров’ю набирався. Ось так тут зустрічали незваних гостей.

Почув голоси зверху. Спускалися до спійманого, який бився, але ногу звільнити не міг. Я завмер. Хоч і без дерев чи кущів був схил, та кам’яні брили стирчали, оберемки пожухлої трави хоч трохи приховували. Головне, що там, де я лежав, не світили прожектори. Голоси ближчали. Не по-нашому балакали. Метрів за тридцять пройшли. Четверо охоронців озброєних. Підходили збоку, щоб не закривати від стіни, з якої слідкували і могли вистрелити. Бідолаха, коли почув наближення сторожів, закричав, вириватися став. Таки розкрив капкан, ногу звільнив поранену. Пострибав на одній, гепнувся, покотився. Охоронці засміялися, швидко наближалися. Чоловік підхопився, далі стрибав, хоча зрозуміло було, що не втекти йому. Але намагався відчайдушно, а потім провалився в якусь яму і закричав так, як кричить людина перед смертю. Охоронці сміятися припинили, побігли вниз. То пастка була, прикрита гілками яма. Кілька охоронців підняли тіло на поверхню, все у крові. Так я зрозумів, що в пастці тій — загострені кілки — бідолаха на них, наче на рожен, нахромився. Оце так замок! А я ж думав, що лише на стіни покладаються. Не додумав, Іване Карповичу, не додумав, ледь сам у халепу не втрапив.

Охоронці забрали обидва тіла і подерлися нагору. Прожектори ще кілька разів пройшлися схилами і вимкнулися. Я трохи почекав, потім таки розтиснув капкан прикладом гвинтівки. Обережно пошкандибав геть. Спирався на манліхер, як на ціпок, перевіряв, куди ногу ставити, й недарма — онде натиснув гвинтівкою, а вона під землю провалилась, і я ледь не гепнувся слідом. Присів, помацав рукою. Яма. Закрита гілками та листям, глибока. Розширив дірку, яку манліхером пробив, зазирнув, сірник кинув. Побачив гострі гілки, вриті в землю. На такі кілки впасти — і все, готовий. От як береглися Ракоці.

Манліхер залишати не хотілося, пішов я в чагарник, бо на схилі ані дерев, ані кущів, самі пастки. Тихенько вирізав гілку з гачком на кінці, нею манліхер і виловив з ями. Тоді вже почалапав геть. На березі сів, вийняв ногу, помив у холодній воді. Помацав рани. Десь сантиметрової глибини, але кістки цілі, мусило загоїтися. Зняв сорочку, замотав нею ногу, всунув у чобіт. Накульгував, але тримався. Ішов уздовж потічка, кілька разів переходив, щоб собак заплутати, потім заглибився в ліс. Піднявся схилом, вибрав місцину, з якої замок мусило бути видно. Навкруги темрява, прожекторів більше не вмикали. Я намацав, де моху більше, і приліг на нього, як на перину. Нога боліла, але до болю я вже давно звик. Де тільки не було мені боляче. Тепер ось у горах Карпатських. Ох і носило ж тебе, Іване Карповичу. А ти ж нічого не хотів, окрім як дівчат своїх побачити, Моніку на руках погойдати. Тепер от із порваною ногою на моху спиш, наче звір лісовий. Але згадав я, як Одіссея кидало, і зрозумів, що не одному мені важко.

Почав думати. Виходило, що чекати доведеться і вже як щось трапиться, то діяти. Бо до замку не пролізеш, навіть до стін дістатися важко. Чекати й дивитися. Ще б дізнатися, хто ті двоє, які до замку хотіли разом зі мною прокрастися! Чиї то розвідники? Згадав, як у Царицині мені князівна допомогла. Ото й зараз би союзників якихось знайти.

Думав-думав, ледь під ранок заснув, уранці прокинувся, коли мукання почув. Худобу гнали пастися на схили. Потім вийшло кілька артілей лісорубів. І в одній з них я з великим подивом побачив Гальванеску. Обличчя в доктора були побите, одягнений він був у дрантя, як і всі робітники, серед яких він виділявся розмірами. Тримав он