Читати книгу - "Трилогія смерті"

скиданих на купи кісток і пірамід черепів, помічав потрощені труни, розкидані похоронні вінки, побоїще смерті, потріскані дзбани з-під ладану, уламки статуй, побиті ікони… от ніби якийсь нескінченний парад долі сипонув увсебіч, посеред власного торжества, свої шрапнелі… помічав, дарма що тікали ми з лише тим єдиним нашим ліхтариком, то відбиваючись головами, немов більярдними кулями, від оброслої зеленим мохом стелі, то вганяючись ними у прямокутні діри, де плоть перетліла й тільки щирилися моторошною посмішкою оголені зуби.

«Не дивитись? — подумав я. — Ні, не зупинятись!» Упившись переляком, я мало не збив Генрі з ніг, а він як лулусне мене ціпком, мовляв, знай своє місце, та й далі помчав, та такими широкими стрибками, мов який видющий дух.

Ми вискакували з одного краю та в якийсь інший, від однієї низки костомах до якоїсь низки бляшанок, зі склепінь мармурових у склепіння бетонні, й зненацька опинилися на якомусь старому-німому чорно-білому терені. Повз нас замиготіли імена, заголовки на штабелях коробок із фільмами.

— Де це в чорта ми опинилися? — захекано видихнув Крамлі.

— Реттіґан! — вирвалось у мене. — Ботвін! Боже мій! Це вже ж ми під студією — під «Максимус-Філмс»! Перебігли попід муром, попід землею!

Бо ми й справді опинилися у Меґґіному підвалі для фільмів і в Констанціїному пеклі, у злецько освітлених фотокраєвидах, де вони мандрували у 1920-му, й ’22-му, й ’25-му. Не цвинтарні костяні угіддя, а старі склепіння фільмів, які називала Констанс, коли ми з нею блукали-балакали. Я озирнувся назад, у пітьму, й побачив, як блякнуть справжні мертві тіла, і їх зразу ж заступають, виринаючи зусібіч, духи фільмів. Повз нас замиготіли назви: «Чоловік-скво», «Підступний д-р Фу Маньчжу», «Чорний пірат»… І не лише фільми з «Максимусу», а й з інших студій картини, позичені чи й викрадені.

Я розривався надвоє. Одна половина мене тікала від темної землі, що залягала позаду. А друга так-то прагла простягти руку, доторкнутися, побачити оті стародавні примарні поторочі, які переслідували моє дитинство, заганяючи його в нескінченні денні вистави.

Боже! Чи я крикнув, чи ні? Не позбав мене їх! Чейні! Фербенкс! Чоловік у тій клятій залізній масці! Немо під водами! Д’Артаньян! Дочекайтесь мене! Я повернуся. Якщо виживу, тобто! Скоро!

І всю цю дурну белькотню переляку й розчарування, всю цю хвилю миттєвої любові умить підминав і розчавлював вал моментального страху.

«Не задивляйся на красунь! — подумки наказував собі я. — Пам’ятай про пітьму. Біжи!

І, на Бога, не зупиняйся!»

Відлунки нашого тупоту-репету наздоганяли нас потрійним натиском паніки. Останні ярдів тридцять ми горлали-струмували якоюсь щільною масою тіл. Й ось Крамлі, бушуючи, мов ошаліла мавпа, і розмахуючи своїм ліхтариком, а з ним і я зі сліпим Генрі, гуртом попадали на якісь останні двері.

— О Боже! Невже вони замкнені?!

Ми сіпонули їх до себе.

Я так і похолов, пригадуючи старі фільми. Ось розтріснули двері: потоп заливає Нью-Йорк, солоний приплив за припливом затягує тебе в підземні цистерни. Розтріснули двері — й пекельне полум'я розриває тебе на муміфіковані шматки. Розтріснули двері — й усі монстри часу хапають тебе ядерними кігтями й жбурляють у бездонну прірву. І ти вічно падаєш, вічно волаєш…

Ручка дверей волога від моїх спітнілих рук. Там, за панеллю, зашелестіло Гуанахуато. Той довжелезний тунель у Мехіко дочекався, щоб я колись пробіг крізь виклик жахів, 110 чоловіків, жінок і дітей, висхлі на тютюн мумії, висмикнуті зі своїх могил, стоять і дожидають туристів та дня Останнього Суду.

«Гуанахуато отут? — подумав я. — Ні!!»

Я штовхнув двері. Вони й відчинилися, на абсолютно безгучних, добре змащених завісах.

То був момент шоку.

Хапаючи ротами повітря та спотикаючись, ми ввалилися кудись і захряснули за собою двері.

Роззирнулися.

Поблизу велике крісло.

І порожній письмовий стіл.

Із білим телефоном посеред стільниці.

— Де це ми? — запитав Крамлі.

— З того, як це дитя дихає, видно, що воно знає, — мовив Генрі.

Ліхтарик Крамлі грайливо обтанцював приміщення.

— Свята Матір Божа! Цезарю й Христе! — зітхнув я.

Бо ж дивився я на…

крісло Менні Ляйбера.

На письмовий стіл Менні Ляйбера.

На телефон Менні Ляйбера.

На офіс Менні Ляйбера.

Я обернувся до дзеркала, що затуляло зневидимілі наразі двері.

Напівп’яний від виснаження, я витріщився на себе, відбитого в тому холодному склі.

І зненацька опинився у…

тисяча дев’ятсот двадцять шостому році. Оперна співачка у своїй гримерній і голос із-за дзеркала, який спонукає, повчає, підказує, жадаючи, щоб вона пройшла крізь скло, жахлива Аліса… розчиняється в образах, тане, аби зійти в підземний світ, а її веде чоловік, у чорному плащі та білій машкарі, до гондоли, а та гондола плине по темних водах каналу до якогось захороненого палацу й до ліжка, змайстрованого як подоба труни…

Фантомове дзеркало.

Фантомів перехід від краю померлих.

А ось…

його крісло, його письмовий стіл, його офіс.

Але ж не того фантома. А Чудовиська.

Я відсунув крісло.

То Чудовисько… приходить сюди, щоб побачитися з Менні Ляйбером?

Я спіткнувся, позадкував.

«Менні! — подумав я. — Той, хто ніколи по-справжньому не давав наказів, а тільки приймав їх. Сама тінь, а не сутність. Інтермедія, а не головна вистава. Йому керувати студією? Ні. Бути телефонною лінією, якою туди-сюди проходять голоси? Так. Хлопчик-побігай. Хлопець на побігеньках, який підносить шампан і цигарки, авжеж! Але щоб сидіти в отому кріслі? Та ж він жодного разу й не сідав туди. Адже…?»

Крамлі відсунув Генрі вбік.

— Рухаймось!

— Що? — нестямно запитав я.

— Хтось заскочить сюди крізь те дзеркало, будь-котрої хвилини!

— Дзеркало?! — скрикнув я.

І простяг до нього руку.

— Ні! — скомандував Крамлі.

— Що він намислив? — запитав Генрі.

— Поглянути назад, — пояснив я.

Й обкрутнув дзеркало-двері.

Я задивився у той довгий тунель, приголомшений тим, як далеко ми забігли: із однієї країни в іншу, із таємниці в таємницю, від одного моменту двадцять років тому й до цієї хвилини, з Геловіну в Геловін. Тунель заглиблювався і вів, крізь комісаріати запакованих у бляшанки фільмів, до релікваріатів для безіменних. Чи ж спромігся б я пробігти увесь цей шлях без Крамлі й Генрі, відбиваючись від тіней і гупаючи власним хеканням у довколишні стіни?

Я прислухався.

Десь там, далеко, чи не відчинилися й захряснулися двері? Хто женеться за нами? Чорне військо? Чи одне звичайне Чудовисько? Невже ось зараз гармата смерті дасть залп своїми черепами, рознесе тунель на друзки й відкине мене від цього дзеркала? Невже…

— От прокляття! — кинув Крамлі. — Ідіот! Геть звідси!

І вдарив по моїй руці. Дзеркало й зачинилось.

Я схопив телефон і набрав номер.

— Констанс! — крикнув я. — Зелене Місто!

Констанс