Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Доля, мабуть, не випадково звела на одному кораблі Кассі й мадам де Ту. Вони багато спілкувалися і зблизилися, та це було й не дивно: долі їхні схожі, вони обидві були дітьми матерів-мулаток, які народили їх від батьків-рабовласників, а потім їх обох продали і розлучили з ріднею. До того ж тепер їх об’єднувала спільна мета — знайти своїх близьких, — тож і дорога у них виявилася одна. Звісно, разом із ними подорожували Еммі та донька мадам де Ту. Вони поїхали підпільною дорогою і дізнавалися, що тільки могли про Джорджа та Елізу. Часто вони потрапляли у ті самі оселі, де переховувалося дорогою це подружжя. Отже, вони вже знали, що Джордж і Еліза зустрілися і намагалися перетнути кордон разом, і що маленький Гаррі був із ними. В Амхерстберзі їх направили до того доброго місіонера, який гостинно приймав Джорджа та Елізу, коли вони ступили на канадський берег. Він знав, де тепер живе подружжя Гарріс. Співчутливий місіонер так перейнявся історією Кассі й мадам де Ту, що погодився супроводжувати їх до Монреалю і показати, де знаходиться помешкання їхніх рідних, тим паче що всі транспортні видатки брала на себе француженка. Дорогою вони обговорили довгоочікувану зустріч, на яку раніше ніхто й не сподівався. Усі домовилися зізнаватися не одразу, хто є хто. Місіонер підготував зворушливу промову. Та про це трохи згодом.

Минуло п’ять років відтоді, як Джордж, Еліза і маленький Гаррі стали вільними людьми. Цікаво, як же їм жилося? Чи впоралися вони із новими випробуваннями? Так от: Джордж працював помічником одного приватного механіка. Його зарплати вистачало для того, щоб утримувати свою сім’ю, навіть враховуючи те, що їх стало більше — у подружжя народилася донечка.

Гаррі ходив до школи. Він був розумним хлопчиком, тому навчання йому давалося легко.

Зазирнімо ж до їхнього помешкання. Жили вони у невеличкому охайному будиночку на окраїні Монреаля. Ми завітали сюди увечері та побачили, що у кухонному вогнищі весело потріскує вогонь, стіл застелений білосніжною скатертиною — усе готове до вечері. У дальньому кутку кімнати стоїть ще один стіл, застелений зеленим сукном — письмовий. Над ним висить поличка з книжками. Цей куточок — Джорджів кабінет. Колись він потай від господаря самотужки навчився грамоти, а тепер йому ніхто не заважав увесь вільний час присвячувати навчанню. Ось він сидить за письмовим столом і виписує щось із товстої книги.

— Джордже! — звертається до нього Еліза. — Тебе не було вдома цілісінький день. Ми скучили. Згортай свої папери і йди до нас, поспілкуємося.

Маленька Еліза (доню назвали на честь матері) підтримує бажання Елізи-старшої й біжить до батька, забирає у нього книжку і залазить йому на коліна.

— Ах ти пустунка! — люблячи докоряє їй Джордж і вдовольняє вимогу цієї наполегливої особи.

— Моя ти розумнице! — каже Еліза, нарізаючи хліб.

Еліза змінилася, стала солідною дамою, дещо поповнішала. Її обличчя тепер світиться щастям і спокоєм.

— Ну що, друже, розв’язав задачку? — перевіряє Джордж у сина домашнє завдання з математики.

Гаррі давно обрізали довгі кучері. Тепер це серйозний школяр все з такими ж великими розумними очима та світлим високим чолом. Він червоніє і відповідає батькові переможним голосом:

— Розв’язав, тату! І ніхто мені не допомагав!

— Молодець! Будуть із тебе люди, — тішиться Джордж. — Покладатися в житті треба тільки на себе, синку. Скористайся тим, що можеш навчатися. Твого батька ніхто нічому не вчив.

Цю розмову перериває стукіт у двері. Еліза йде відчиняти і зустрічає гостей радісним вигуком: «Не може бути! Це ви!» Джордж поспішає у коридор і радісно зустрічає доброго місіонера з Амхерстберга. За ним входять три жінки і дівчинка. Еліза пропонує їм присісти.

Спочатку все йшло за сценарієм гостей. Місіонер присів, витер хустиною спітніле чоло і вже приготувався розпочати заготовлену промову. Але раптом мадам де Ту, поламавши всі їхні плани, кинулася на шию Джорджеві зі словами:

— Джордже! Ти мене не впізнаєш? Я твоя сестра — Емілія!

Кассі ще якось трималася і, мабуть, змогла б зіграти свою роль до кінця, якби до неї не підбігла маленька Еліза — як дві краплі води схожа на її доньку Елсі, образ якої жінка зберігала у серці всі ці роки. Маленька великими очима дивилася на Кассі, не кліпаючи і не відводячи погляду, і та не витримала, схопила внучку на руки, пригорнула до грудей і вигукнула, не сумніваючись в істинності своїх слів:

— Дитино! Я твоя мама!

Даремно було заплановано той сценарій. За подібних обставин важко втриматися. Але місіонер не здавався — він таки виголосив свою промову, коли всі трохи заспокоїлися. Йому вдалося до сліз розчулити усіх присутніх. Після його виступу всі разом стали на коліна. Добрий місіонер вголос читав вдячну молитву, а решта повторювали її за ним. Почуття їхні були настільки сильні, що висловити їх можна було, звертаючись хіба до всемогутнього Бога. Потім друзі обнялися, утворивши коло, яке відтоді розірвати не зможе ніхто.

Один канадський місіонер записував достовірні факти про втечу рабів із Америки до Канади. Він старанно нотував усі подробиці. Це робилося для того, щоб люди, яких рабовласницька система розлучила на довгі роки, колись могли зустрітися. І справді, ті, хто роками й десятиліттями оплакував один одного, зустрічалися тут, у Канаді. Та щастило далеко не всім. Але комусь же таки щастило! Неможливо передати словами, як радісно тут зустрічають кожного новоприбулого з надією, що він розкаже щось про чиюсь матір, сестру, дитину, дружину чи чоловіка, чиї долі все ще блукали у теміні рабства.

Вчинки, описані у нотатках місіонерів, сповнені не так романтикою, як героїзмом. Утікачі, не боячись небезпеки, поверталися до Америки, щоб допомогти втекти своїм рідним — дружині, матері, сестрі.

Один канадський місіонер розповідав про молодого чоловіка, якого двічі ловили і немилосердно шмагали, але він спробував утретє, і йому вдалося втекти. А потім, ставши на ноги, повернувся в Америку і влаштував утечу своєї сестри. Такі вчинки вражають.

Нашим друзям поталанило. Їм даровано зустріч із рідними. Ця несподівана зустріч ощасливила їх усіх. Ось господарі й гості сідають за стіл і розмовляють. Усі сміються і радіють, лише маленька Еліза кліпає очима і дивиться то на маму, то на незнайому тітоньку, яка чомусь не відпускає її з колін, тулить до себе і відмовляється від пирога.

На певний час всі залишилися жити у хаті Джорджа та Елізи. Кассі поволі