Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Юний Шелбі та Кассі познайомилися ще у готелі, й на посадку на корабель вони поїхали одним екіпажем. Джордж шанобливо посадив Кассі на корабель і обрав для неї та її служниці хорошу каюту.

Поки корабель плив по Ред-Рівер, Кассі не виходила на палубу, прикинувшись хворою. А Емілі майстерно грала роль турботливої прислуги й ні на крок не відходила від ліжка кволої господині.

Коли вони дісталися до Міссісіпі, Джордж дізнався, що незнайомка також збирається їхати вгору по річці. Він був галантним юнаком і запропонував купити квиток в окрему каюту на корабель, на якому мав плисти сам. Того-таки дня усі троє пересіли на великий корабель «Цинцинатті». Кассі одужала швидко, мов за велінням чарівної палички. Вона сиділа на палубі, виходила до загального столу. Усі пасажири звертали на неї увагу і перешіптувалися про те, що в молодості ця поважна пані, мабуть, була красунею.

Джордж був спостережливим юнаком. Йому одразу здалося, що ця жінка щось приховує. Кассі часто ловила на собі його задумливий погляд. Він скромно опускав очі і відводив їх в бік.

Кассі почала переживати, чи не запідозрює він бува чогось? Але скоро заспокоїлася і вирішила довіритися йому. Кассі розповіла йому про все: хто вона така, хто Емілі, і як вони опинилися з ним в одному готелі.

Джордж із задоволення допоміг би будь-якому рабові з плантації Легрі, тим паче жінці, яка приятелювала з Томом. Він пообіцяв допомогти їм усім, чим зможе.

У сусідній із Кассі каюті подорожувала француженка, мадам де Ту. З нею їхала чарівна дівчинка років дванадцяти.

Коли ця пані дізналася, що Джордж — уродженець Кентуккі, вона зацікавилася ним. Їхнє знайомство пройшло невимушено завдяки безпосередності дівчинки, яка могла розвеселити будь-кого. Пасажири радо знайомилися, бо подорож була нудна та довга — вона тривала аж два тижні.

Джордж часто розмовляв із мадам де Ту, а Кассі була присутньою при цих бесідах. Всі вони точилися навколо однієї теми — Кентуккі. Пані добре зналася на особливостях тамтешнього життя і скоро співрозмовники з’ясували, що вони — далекі сусіди. У них знайшлося чимало спільних знайомих.

— Чи немає серед ваших знайомих плантатора на ім’я Гарріс? — запитала якось француженка.

— Є такий дідок — жорстокий рабовласник, має плантацію неподалік від нас, — відповів Джордж Шелбі. — Але ми рідко бачимося. У нашій родині не прийнято товаришувати з такими людьми.

— А багато у нього рабів? — продовжувала мадам де Ту, намагаючись приховати зацікавленість цією темою. Але Кассі помітила, що в її очах палає інтерес, і зрозуміла, що це не просто розмова про земляків.

— Так і є, — підтвердив Джордж, дивуючись, чому вона так хвилюється.

— І все ж, можливо, вам доводилося чути про одного його невільника, вашого тезку — мулата Джорджа. Ви не знаєте такого?

— Джордж Гарріс? Знаю, дуже добре знаю. Він одружився на служниці моєї матері, але потім утік до Канади.

— Утік? — швидко перепитала мадам де Ту. — Слава Богу! — вихопилося у неї.

Джордж був здивований такою реакцією, але промовчав. А француженка раптом закрила обличчя руками і розплакалася.

— Це мій брат, — зізналася вона крізь сльози.

— Та невже?! — вигукнув Джордж.

— Так! — підтвердила мадам де Ту, гордо підвела голову і витерла сльози. — Так, містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат!

— Господи, невідомі шляхи твої! — юнак не приховував, що почуте здивувало його.

— Мене продали на Південь, він тоді був ще хлопчиськом, — пояснювала мадам де Ту. — Мені пощастило, я потрапила до доброго порядного чоловіка. Він відвіз мене у Вест-Індію, дав відпускного листа і одружився зі мною. Я нещодавно овдовіла, тож вирішила поїхати в Кентуккі, щоб розшукати брата і викупити його. Ось зі мною моя донька. Вона так хоче познайомитися з дядьком!

— Дуже мила дівчинка… Так, те, що ви кажете, схоже на правду. Він розповідав, що у нього була сестра Емілі, яку продали на Південь.

— Вона перед вами, — прошепотіла мадам де Ту. — Розкажіть мені, який він…

— Із задоволенням! Ваш брат — достойний чоловік, хоч і зростав у рабстві, — сказав Джордж. — Усі цінували його за розум і непохитність переконань. Я так багато знаю про нього, бо він одружився на жінці з нашого дому.

— А вона… Яка? — поцікавилася мадам де Ту.

— Справжній скарб! Вродлива, мудра, привітна і побожна! Моя мати виховувала її, як рідну доньку. Вона її навчила всьому, що знала сама: читати, писати, рукоділлю… А який у неї чудесний голос! Вони — прекрасна пара. От тільки невідомо, чи разом вони тепер… У них є син.

— О Боже… А вона ваша з народження? — запитала мадам де Ту.

— Ні. Мій батько купив її в Новому Орлеані і привіз спеціально для матері. Тоді їй було приблизно вісім-дев’ять років. Батько так і не зізнався, скільки заплатив за неї. Але після його смерті ми отримали доступ до його паперів і знайшли купчу. Сумма вражає. Мабуть, тому, що дівчинка була надзвичайно вродлива і вихована. Вона квартеронка.

Кассі сиділа позаду Джорджа і уважно слухала їхню розмову. Коли він почав розповідати про маленьку Елізу, вона не витримала, легенько торкнулася його плеча і запитала:

— Може, ви пригадуєте, у кого її купили?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то у купчій грамоті фігурувало прізвище пана Саймонса.

— О Господи! — вигукнула Кассі й, зомлівши, рухнула на підлогу.

Джордж і мадам де Ту позіскакували з місць. Юнак ненароком перекинув глек із водою та склянки. Дами, які знаходилися неподалік і почули, що комусь стало зле, кинулися допомагати і скоро повернули Кассі до тями.

Жінка, опритомнівши, відвернулася обличчям до стіни і заплакала, як дитина.

Проте це були сльози радості. Матері зрозуміють нещасну Кассі — їй тепер усміхнулася доля: вона отримала надію на зустріч із донькою. Так і сталося через декілька місяців… Але не варто забігати наперед. Усе по-порядку!

Розділ XLIII

Передостанній

Наша розповідь добігає кінця. Залишилося розповісти лише про те, як склалися долі наших героїв, яких ви, мабуть, встигли вже полюбити після усіх описаних перипетій.

Джордж Шелбі, будучи запальним юнаком, зацікавився цією романтичною історією. Він був щасливий, що може прояснити ситуацію, і запросив Кассі та Емілі до свого маєтку. Вдома він показав жінці купчу грамоту на Елізу, і це розвіяло останні сумніви нещасної матері: служниця місіс Шелбі — її донька. Вона почала жити надією на зустріч зі своєю кровинкою, але одразу ж дізналася, що Еліза