Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

А суть у тому, що Олександр Вертинський, справді колись у Росії архі-архіпопулярний, після більш як чвертьвікової заборони в СРСР, був уже геть забутий! Та й коли він повернувся з еміграції мало не тридцять років його в СРСР все одно не видавали…

Популярність прийде до нього пізніше, через роки й роки після його кончини. Сподіваюсь, що тепер уже назавжди.

І лунає, лунає з Інтернету пісня, написана ним у Парижі, в 1934 році:

Замолчи, замолчи, умоляю,

Я от слов твоих горьких устал.

Никакого я счастья не знаю,

Никакой я любви не встречал.

Не ломай свои тонкие руки.

Надо жизнь до конца дотянуть.

Я пою мои песни от скуки,

Чтобы только совсем не заснуть.

Поищи себе лучше другого,

И умней и сильнее меня,

Чтоб ловил твое каждое слово,

Чтоб любил тебя «жарче огня».

В этом странном, «веселом» Париже

Невеселых гуляк и зевак

Ты одна всех понятней и ближе,

Мой любимый, единственный враг.

Скоро, скоро с далеким поклоном,

Мою «русскую» грусть затая,

За бродячим цыганским вагоном

Я уйду в голубые края.

А потом как-нибудь за стеною

Ты услышишь мой голос сквозь сон,

И про нашу разлуку с тобою

Равнодушно споет граммофон.

Але саме в Росії він створить свої знамениті пісні: «Доченьки», «Пред ликом Родины», «Дорогая пропажа», «Памяти актрисы», «Последний бокал», «Ворчливая песенка»…

Наприкінці життя він напише книгу про свої емігрантські мандри «Четверть века без родины», оповідання «Дым», «Степа», кіносценарій «Дым без Отечества», книгу спогадів «Дорогой длинною…», але спогади залишаться незакінченими. (Останні 13 сторінок Вертинський напише в останній день свого життя.)

Життя Олександра Вертинського урветься у віці 68 років 21 травня 1957 року в Ленінграді, в готелі…

У рідний Київ – після повернення з еміграції, – співак потрапить лише в серпні 1945-го.

Тоді ж він напише дружині (лист подається мовою оригіналу):

«Вот я и в Киеве. Не могу тебе описать то чувство, которое охватило меня при въезде в город моего детства и юности. Изменился он мало и, кроме неузнаваемого, разрушенного до ужаса Крещатика, – во всем остальном остался таким, каким я запомнил его на всю жизнь. Только стал старше немного… Был во Владимирском соборе. Он цел также, но обветшал немного, его уже реставрируют… Сколько воспоминаний! Тут была кондитерская, где мы, гимназистами, воровали пирожные. Вот Купеческий сад, в котором я лазил через забор. Вот 1-я гимназия, где я учился в подготовительном классе… И это только первый день… У меня вечером концерт – и где? В том самом бывшем Соловцовском театре, где я был статистом, где открутил бинокль от кресла (хотел его продать – был вечно голоден) и откуда меня с треском выгнали!.. Сегодня буду стоять на сцене и колдовать над публикой – бывший артист, теперь – Вертинский. Огромными афишами с моей фамилией заклеили весь город, ажиотаж невероятный. Билетов давно уже нет… Администрация замучена и говорит: «Что вы с нами сделали?! Нам не дают жить! Лучше бы вы не приезжали!»

І далі фраза: «Киев – это возвращение в отчий дом».

В його архіві збережеться кілька аркушиків, вирваних з блокнота офіціантом одного з київських ресторанів. (На них видно слово «Счет».) Очевидно, приїхавши наприкінці свого життя в місто своєї юності, обідаючи в ресторані та згадуючи минуле, Олександр Миколайович, розчулений, увесь поринувши в спогади, і написав вірш… Ба, зізнання в любові до рідного Києва:

Киев – родина нежная,

Звучавшая мне во сне,

Юность моя мятежная,

Наконец ты вернулась мне!

Я готов целовать твои улицы,

Прижиматься к твоим площадям.

Я уже постарел, ссутулился,

Потерял уже счет годам.

А твои каштаны дремучие,

Паникадила Весны,

Все цветут, как и прежде, могучие,

Берегут мои детские сны.

Я хожу по родному городу,

Как по кладбищу юных дней.

Каждый камень я помню смолоду,

Каждый куст вырастал при мне.

Здесь тогда торговали мороженым,

А налево была каланча…

Пожалей меня, Господи, Боже мой…

Догорает моя свеча!..

Догоряє моя свіча…

…Його свіча і справді тоді догорала – коли він востаннє у своєму житті відвідав рідний Київ.

Шлях, непростий і трудний, але по-своєму знаменитий, що його Олександр Миколайович розпочав у 1889 році в Києві і прослався через континенти й країни, через «бананово-лимонний Сінгапур», у Києві й завершився – перед останнім його, 1957 роком…

Свою Найбільшу Любов (а їх у нього було та було, але всі вони не йшли ні в яке порівняння з нею, з його єдиною великою Любов’ю) він переживе на 38 років.

Олександр Вертинський міг би повторити зізнання Андрона Кончаловського, який через роки по тому напише, що «Мами зі мною вже більше немає. Вірніше, вона зі мною, але побачити її я вже не можу».

Так і Вертинський…

Віра Холодна завжди була з ним. Навіть після своєї смерті у 1919 році, ось тільки побачити її він уже не міг.

Як повторив би й інше «зізнання» згадуваного кінорежисера:

«А самотньо мені здебільшого буває тоді, коли розлучаюся з жінкою…»

Тепер вони обоє ТАМ, у кращому, як прийнято вважати, світі.

І дай їм Бог ТАМ літ довших од земних. І довших, і щасливіших.

…А в тиші віковічній Новодівичого меморіалу біля могили колишнього руського П’єро коли-не-коли та й вчується, як війне вітерець (чи й у тиші, од якої навіть у вухах дзвенить) його ні з чим не зрівнянний голос, і тоді здається – ба, навіть вчувається, – що то він все ще співає про свій «бананово-лимонний Сінгапур», фантастично-загадковий, якого не було ніколи у світі білому і який завжди є і буде – у світі Олександра Вертинського.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури.

Когда поет и плачет океан

И гонит в ослепительной лазури

Птиц дальний караван.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,

Когда у Вас на сердце тишина,

Вы, брови темно-синие нахмурив,

Тоскуете одна…

И, нежно вспоминая,

Иное небо мая,

Слова мои, и ласки, и меня,

Вы плачете, Иветта,

Что наша песня спета.

А сердце не согрето без любви огня.

И, сладко замирая от криков попугая,

Как дикая магнолия в цвету,

Вы плачете, Иветта,

Что песня недопета,

Что это

Лето

Где-то

Унеслось в мечту!

В банановом и лунном Сингапуре, в бури,

Когда под ветром ломится банан,

Вы грезите всю ночь на желтой шкуре

Под вопли обезьян.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,