Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Так... — видихнула я, намагаючись відновити голос.

Його руки все ще залишалися на моїх плечах, ніби він боявся, що я знову можу впасти.

— Скажи, що ти більше не будеш йти попереду, — тихо промовив він.

Я кивнула, відчуваючи, як мої ноги все ще тремтять. Але, відступивши на крок, одразу згадала, як виглядаю. Болото обліпило мене з голови до ніг.

— Я... вся в багнюці, — пробурмотіла я, відчуваючи, як холод вогкістю пронизує мене до кісток.

Офелія, яка з’явилася поруч, виглядала майже так само переляканою, як я.

— Я думала, ми втратимо тебе, — пробурмотіла вона, витираючи мокре волосся з чола.

Я лише зітхнула, стираючи липку багнюку зі шкіри.

Мій настрій несподівано покращився, коли я усвідомила, як близько була до загибелі, і що могла б прокинутися в тому самому болоті. Хоч як дивно, але ця думка викликала легку усмішку. Прагнучи розрядити напружену атмосферу, я підняла голову й подивилася на Кассандра.

— Уявляєш, — почала я, ледве стримуючи сміх. — Я б наїлася болота, померла б у ньому й прокинулася б усе ще зі смаком болота. Фу! Топитися у воді було значно приємніше.

Кассандр злегка зітхнув, глянувши на мене своїм фірмовим «Серйозно?» поглядом. Його очі мовчки промовляли: «Ти жартуєш? Зараз?»

— Що? Я просто намагаюся знайти позитив, — виправдалася я, відводячи погляд і повертаючись до реальності. Мої руки почали невпинно зчищати болото зі штанів і взуття, але воно, здавалось, приросло до мене, мов прокляття.

— Жахливий день для вибору маршруту, — зітхнула Офелія, спостерігаючи, як я борюся з багнюкою. Її голос прозвучав настільки жалюгідно, що я мимоволі засміялася.

Кассандр раптом зупинився. Його обличчя вкрилося тінню зосередження, а голова ледь помітно нахилилася. Він уважно прислухався, його очі звузилися, ніби в пошуках чогось невидимого.

— Що таке? — запитала я, відкидаючи мокре волосся назад і вдивляючись у густий туман.

— Я чую м’явкіт, — відповів він коротко, вже рушаючи вперед.

Я вирішила залишитися на місці, розуміючи, що краще не ризикувати. Офелія стояла поруч, склавши руки на грудях і тривожно дивлячись у напрямку, куди пішов Кассандр. Згодом і я почула це: тихий, жалібний «м’яв», який ставав усе ближчим. Він був сповнений відчаю, ніби маленьке створіння скаржилося на весь світ.

За кілька хвилин Кассандр повернувся, тримаючи Ізюма на руках. Кіт виглядав жахливо: його шерсть злиплася, боки вкрилися багнюкою, а жовтуваті очі з сумною образою дивилися прямо на нас. Він тихо й жалібно м’явкнув, ніби запитуючи, чому ми залишили його напризволяще.

— Що він там робив? — здивовано запитала я, намагаючись уникати липких калюж під ногами. — Ми сюди ледь дісталися, а Ізюм точно не з тих, хто цікавиться довгими прогулянками.

— Не думаю, що його сюди хтось навмисне заніс, — сказав Кассандр, уважно оглядаючи кота. Його голос звучав стримано, але в ньому відчувалася легка тривога. Ізюм тихо м’явкав, мовби розповідав про свої пригоди.

— Але це виглядає дивно, — припустила я, зупиняючись поруч. — Може, комусь подобаються такі розваги?

Кассандр скептично підняв брову.

— Якби його хотіли позбутися, могли б просто кинути в озеро, — відповів він, обережно піднявши кота так, ніби шукав підказку в його сумних очах. — Болотна відьма використовує котів як провідників до будинків із сильними магічними духами. Вона заманила Ізюма, щоб витягнути з нього магію й подовжити своє існування.

Я машинально простягнула руку, щоб погладити кота, але глянувши на свої брудні пальці, важко зітхнула.

— Що тепер? — запитала я, обертаючись до Кассандра. — Що знаходиться після цих боліт? Чи це нескінченне болото?

— Я там ніколи не був, — відповів він, нахиливши голову. — Але на карті зазначено, що далі — скеля «Голоси Долі».

— Голоси Долі? — повторила я, дивлячись на нього скептично. — Звучить… моторошно.

— У бібліотеці висить карта Ральтену. Одразу видно, як уважно ти її вивчала, — додав він з легкою іронією.

Я лише фиркнула.

— Але сліди ведуть саме туди, — наполягала я, вказуючи на відбитки черевиків у землі.

Касс нахмурився, нахилившись, щоб роздивитися їх ближче.

— Ці сліди не наші, — сказав він, його голос звучав напружено.

— Що ти відчуваєш? — запитала я, відчуваючи, як тривога повільно заповнює кожну клітину.

— Пахне паленим листям, — відповів він, випрямившись. Його очі примружилися, ніби мисливець, який вистежує здобич. — Цей запах густий і задушливий. Він несе відчуття напруги й роздратування. Немов попереджає, що за цією стежкою нічого доброго.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Щось у його словах прозвучало занадто реально.

— Ми не підемо туди? — запитала я, хоча відповідь уже знала.

Кассандр похитав головою.

— Ні. Ми знайшли те, за чим прийшли.