Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Зачекайте на мене, — вигукнула Офелія, яка трохи відстала. Її голос прозвучав надто бадьоро для такого місця.

Ми обережно перестрибували з одного острівця на інший, намагаючись уникати глибоких калюж і слизьких ділянок. У якийсь момент я послизнулася, але Кассандр миттєво схопив мене за руку, втримуючи від падіння.

— Сказав же — обережно, — докірливо промовив він.

— Зрозуміла, — пробурмотіла я, намагаючись уникнути його пильного погляду.

— Схоже, Ізюм уже відкинув лапки, — сказала я, уважно дивлячись під ноги. Густий мох здавався ненадійним, і кожен крок вимагав обережності.

— Корі! — вигукнула Офелія, вражена моїми словами. — Не кажи так, це жахливо! Бідний кіт, а ти вже його списала.

Кассандр зупинився й повернув голову до мене. Його погляд був холодним, але в ньому читалося більше, ніж просто впевненість.

— Трави сліду не показують дорогу до тих, хто помер, — сказав він спокійно, але його тон був пронизаний такою певністю, що я мимоволі затримала дихання. — Думаєш, я витрачав би свій час, якби не знав напевно, що цей кіт ще живий?

Його слова збентежили мене настільки, що я різко зупинилася.

— Ось який ти, — пробурчала я, вкладаючи в голос більше іронії, ніж образи. — Тепер я знаю, що на тебе не варто розраховувати, якщо зі мною щось трапиться.

Кассандр на мить затримався, і в повітрі повисла напружена тиша. Лише шурхіт вітру в гілках розчиняв цей момент. Потім він раптово зупинився й обернувся до мене, його очі блиснули так, що я відчула, як моє серце завмерло.

— За тобою я б пішов навіть у інший світ, — сказав він рівним голосом, але в його інтонаціях звучала ледь помітна тепла нотка. Він зробив паузу, а потім додав із легкою усмішкою: — Стривай... Я вже це зробив.

Його слова збентежили мене настільки, що я ледь не перечепилася об корінь дерева. Думки змішалися у вир емоцій, і я не могла зосередитися. Що він мав на увазі? Моє серце калатало так гучно, що, здавалося, навіть Офелія могла його чути.

Поки я намагалася прийти до тями, Кассандр торкнувся пучка трав. Від його руху дим здійнявся вгору, спочатку лінивими завихреннями, а потім упевнено потягнувся в напрямку найтемнішого й найглибшого куточка боліт. Те місце вже на відстані здавалося таким, куди краще не ступати.

Я відчула, як втому охоплює мене з новою силою. М’язи ниючим протестом нагадували про кожен пройдений метр. Думка про повернення назад здавалася далекою й майже нездійсненною мрією. Кожен крок ставав важчим, а дихання здавалося густішим від вологи та втоми.

— Тут пахне страхом, — раптом тихо промовив Кассандр. Його голос був спокійним, але водночас напруженим, ніби він говорив сам до себе. Його погляд ковзав по густому туману, ніби шукав там щось невидиме.

— Як пахне страх? — запитала я, намагаючись звучати безтурботно, але всередині вже ворушилося тривожне передчуття.

— Він важкий, холодний і трохи різкий. Нагадує запах сирого металу, — відповів він, не дивлячись на мене. — Наче попередження, що за рогом чекає щось невідворотне.

Його слова змусили мене й Офелію мимоволі озирнутися. Здавалося, самі болота завмерли, чекаючи, коли ми зробимо черговий крок. Але я швидко відкинула страх, нагадуючи собі: "Я не сама". І ця думка, як дивно, трохи заспокоїла.

Вузька стежка петляла, змушуючи нас долати перепони. Я знову дивилася під ноги, намагаючись не спіткнутися, але земля раптом підвела мене. Вона зрадила, ставши несподівано м’якою й липкою. Моя нога різко пішла вниз, у в’язку холодну пастку.

— Кассандр! — викрикнула я, відчуваючи, як болото обіймає мене все сильніше, тягнучи вниз.

Холод миттєво проникнув крізь шкіру, скувавши рухи. Болото, неначе живе, обіймало мої ноги, піднімалося все вище. Я відчула, як щось невидиме й холодне торкнулося моїх стегон, мов кістляві руки мерців. Мене охопила хвиля нудоти.

Офелія зойкнула десь позаду, але я чула її голос ніби крізь воду.

Кассандр зʼявився поруч настільки швидко, що це здавалося нереальним. Його зазвичай стримане обличчя тепер випромінювало напругу й рішучість. Його очі блищали, мов гострі леза, готові зруйнувати будь-яку загрозу.

— Тримайся! — його голос був міцним, але в ньому чулася прихована паніка.

— Я... я не можу, — прошепотіла я, відчуваючи, як сили залишають мене. Мої пальці ковзнули по його долоні, втрачаючи надію.

— Можеш! — вигукнув він, нахиляючись ближче. Його рука міцно вхопила моє зап’ястя. Її тепло було таким яскравим контрастом до холоду, що я ледве стримала сльози.

Наші погляди зустрілися. В його очах я побачила більше, ніж просто рішучість — занепокоєння, страх і... несподівану ніжність.

Світ навколо зник. Було лише це болото, ми двоє й боротьба за моє життя.

Ще один поштовх, ще трохи сили — і я вирвалася з липкої пастки, падаючи просто в його обійми. Моє серце калатало, дихання було уривчастим, але тепло його рук змушувало мене відчувати себе в безпеці.

— Ти в порядку? — прошепотів він, нахилившись до мого обличчя. Його дихання пахло корицею, і ця деталь несподівано видалася мені заспокійливою.