Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Що із ним, на милість Великої Матері, коїлося?! Сила, яка била від цього молокосмока, штовхонула його просто в обійми… чогось. Ці спомини були іншими. Цього разу він не відчував холодної, підшитої погордою ненависті, не відчував жадоби вбивства.

Це була звичайна битва, яку належало виграти, але в якій смерть кожної людини теж мала значення. Цього разу… він жалкував за кожним убитим. Волю ж використовував, скоріше, як моральну підтримку, ніж знаряддя для ламання духу, а люди билися й гинули… заради нього.

Вістря торкнулося його потилиці — було гарячим, наче його щойно вийняли з горна.

— Так я й думав, — голос, здавалося, наповнював увесь склад. — Ти не звичайний канальний щур. А хто ж ти? Що причепилося до того шматка лайна, який ти звеш душею? Кого ти приволік з-за Мороку? Ох, якби я мав трохи більше часу, то попрацював би з тобою так, що ти виплюнув би легені, намагаючись відповісти на всі мої питання. Встань!

Альтсін раптом повернув владу над кінцівками. І настільки ж раптово зрозумів, що не відчуває ані приголомшення, ані зморення, ані тупого болю поламаних ребер. І що бачить м’яку, сіру ауру, що оточувала хлопця, наче від нього щось парувало.

Він поволі звівся, важко дихаючи й похитуючись. Потягнувся до запони плаща. Один рух — і вже тримав його в руці, згорнутим у клубок. Цієї миті з даху донісся протяжний крик тривоги. Саме вчасно.

— Бачу, решта портового стерва вирішила шукати слави у битві, — юнак встав за три ярди від нього, а вийнятого з-за спини меча тримав однією рукою, відхиливши набік. — Це навіть краще, ніж я міг очікувати. Одним ударом ми позбудемося більшості.

Альтсін відхаркнув і виплюнув липку, кислу слину. Бачив його. БАЧИВ його. Не просто як фігуру, освітлену тремтячим полум’ям. Бачив виразно, наче під повним сонцем, кожен рух на обличчі, тінь на дні зіниць, працю долоні, затиснутої на руків’ї.

— А звідки тобі прийшло до макітри, — він ледве пізнавав власний голос, — що вони потребують якоїсь слави? Це бандити, злодії та вбивці. Вони прийшли сюди, аби вбити те щось, що видає себе за анвалара.

Ґригас досі непорушно сидів, наче приклеєний до стільця. Молодий шляхтич легковажно відмахнувся.

— Перш ніж вони зорієнтуються, в якому складі ми перебуваємо, наші підкріплення вже прибудуть.

Так, це мало сенс. Зайняти кілька складів, змусити Цетрона штурмувати їх один за одним, а потім атакувати його послаблені сили. Добрий, солідний солдатський план. Абсолютно в стилі колишнього військового, яким був граф. Це пояснювало, чому Варильня здавалася спорожнілою. Решта Праведних і більшість міської стражі, мабуть, ховалися або на її кордоні, або в якомусь із дальніх складів.

— А коли мене до нього вели, то цей гарний, помітний плащ я одягнув, аби захиститися від вечірнього бризу? — Альтсін трусонув тканиною, яку досі тримав у руці. — А якщо ми вже говоримо про бриз… Чи знаєш ти, що важкі барки впливали в ці канали найчастіше саме ввечері? Вітер з моря полегшував їм шлях. Чи ті мотузки й ланцюжки, якими ви перегородили канали, стримають навантажену барку, довжиною в сотню стоп?

Ґригас заскавчав і кинувся на нього, блискаючи кинджалом, який тримав у руці. Альтсін ухилився, копнув атакуючого з напівоберту в коліно й додав потужним гаком у скроню. Анлавар гепнувся на землю, наче купа шмаття.

Юнак навіть не здригнувся, і злодій зрозумів, що зараз за ним стежать і оцінюють.

Крики на даху вибухнули з подвійною силою. Щось величезне влізло між складами. Гігантський об’єкт сунув поволі, здряпуючи шари водоростей й мушель зі стін каналу.

А тоді об забарикадовані ворота гепнув божий кулак. Уже по першому удару почувся звук ламаного дерева, й пробиті усередину дошки посипалися трісками й цвяхами.

— Вони поставили на барку таран. А Товстий ще вміє дивувати, як думаєш?.. — Альтсін махнув рукою й кинув згорнутий плащ у найближчий кіш із вогнем. Посипалися іскри, вогонь забарвився в глибокий пурпур.

Раптове звуження зіниць, рух долоні, стиснутій на мечі, й майже непомітне перенесення центру інерції наперед. А потім меч, що креслив у повітрі складну дугу, полетів просто в його голову.

А рука злодія пішла назустріч клинку.

Він перехопив клинок правицею приблизно на середині леза, сталь приклеїлася до долоні, вістря поцілувало її м’яко, безболісно, друга долоня здійнялася вперед і схопила меч нижче, біля самої ґарди. Він смикнув догори, вириваючи зброю з рук здивованого Праведного, звівся на пальці й згори, наче рибалка, що полює за допомогою гарпуна, вдарив просто в обличчя навершям.

Ніс юнака перетворився на кривавий млинець, губи вибухнули. Шляхтич схопився за обличчя, крик перетворився на хрип і загруз за поламаними зубами. Альтсін підкинув меч плинно, наче тренував такий рух від народження, перехопив його в повітрі й крутнув. Клинок не танцював навколо нього. Клинок був ним, єдністю, частиною тіла, шматком волі, душі. Він глянув на юнака, що продовжував хрипіти. Аура, яка того оточувала, вже не здавалася страшною, зникло відчуття паралізуючої Потуги. Вночі свічка може здатися сонцем, але вдень…

Треба вбити його поволі… відрубати кисті… потім стопи… каструвати… видавити очі й вирвати язика… зрізати кілька пасків шкіри…

І залишити так, щоб його знайшли. Нехай бояться.

Він облизнув губи, відчуваючи солонувато-залізистий присмак. Щось липке й гаряче текло по його щоках.

Випад і укол, хлопець все ще тримає руки біля обличчя, гарчить, намагається викричати з себе біль, вістря б’є відразу під грудиною, пробиває шкіряну куртку, розтинає серце й виходить зі спини.

Ні. Якщо вбиваєш, то роби це швидко.

У нього в голові, наче зіткнулися два морські дромони.

А може, це був тріск виламаних воріт і ревіння сотні людей Цетрона, які штурмували склад?

Альтсін випустив руків’я; вони впали разом: він і мертвий шляхтич.

* * *

Шум моря, легке колисання, скрипіння весел. Ніч. Він був на барці, а це означало, що Товстий не залишив його на складі.

— Ти прийшов до тями.

Голос долинав згори. За мить хтось важко всівся поряд із ним. Цетрон.

— Прийшов. Як око?

— Не найгірше, — після їхньої останньої зустрічі Цетрон носив чималу «сливу» під лівим оком. — Сто ударів серця. Може, й менше. Ось скільки в нас це зайняло. Як ми й планували, сину. І я не втратив жодної людини. Вони були надто здивовані, щоб відреагувати.