Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що «на чиєму возі їдеш, того пісню співай!» А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.

Зрозуміло, що в 1930 — 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали «розстрільні» статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час «відлиги», каґебісти вже не могли використати «таке свідчення» через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.

Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.

У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і «перевиховати» його на зрадника України. Мова про «Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе» від 8 червня 1959 року.

«В своих неоднократных жалобах, — писали каґебісти, — и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917–1922 гг., заявляя, что он не позволит себе «унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки». В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: «Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости» [25, арк. 195].

Реабілітували Василя Проходу вже за часів Української держави — 22 квітня 1998 року. На жаль, лише на підставі порушення оперуповноваженими формально-юридичних норм, мовляв, «свідки у справі не допитувалися», відтак і «доказів скоєння Проходою контрреволюційних чи інших злочинів у справі немає».

Що таке «контрреволюційний злочин»?

Невже такий є в сучасному Кримінальному кодексі?

Ні, немає.

Чому ж тоді прокурори Самостійної України продовжують користуватися термінологією вишинських? В інтерпретації яких «контрреволюційний злочин» означає збройну боротьбу проти Москви, проти нав'язаної нею так званої совєтської влади, насправді влади російського народу в Україні?

І все ж із чола достойного старшини української армії змите тавро «ворога народу». Але коли Василя Проходу та інших борців за Українську державу визнають героями України?!

«Найбільшим злом ми вважали національне поневолення…» — так визначив світобачення вояків Армії УНР Василь Прохода [97, с. 82]. Це він заявив без патетики, тихо і спокійно. Бо не був актором чи позером.

Але до цієї істини кубанець дійшов не одразу. Визначальною стала зустріч у 51-му полку російської армії з вільноприділеним Федором Королем. Від нього кубанець уперше почув як палахкотять вірші Тараса Шевченка. Тоді, 1913 року, Василь Прохода вперше задумався над долею українського народу. Не менша роль і миргородського козака Костя Курила, з яким Прохода запізнався в австрійському полоні. Кость мав цілу скриню українських книг, серед яких був і «Кобзар» Тараса Шевченка, який справив на Василя неймовірне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» мов громом прибив.

Ці слова стали життєвим кредо кубанця Проходи.

Національному пробудженню сприяла й дружня політика австрійців та німців. Вони допустили в табори діячів Спілки визволення України, які вільним і розумним словом виіскрили в душах українців бажання стати вільними на своїй землі. «Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» — невдовзі вже й самі закликали пробуджені сини України [15].

Стати на шлях боротьби «за національне ім'я рідної землі» допомогли й росіяни. Символом їхнього зневажливо-кпинного ставлення до українців став Василевий вчитель у станиці Уманській Сергій Михайловський, який буквально тратив рівновагу, коли чув українське слово.

— Ей, ти, — з погрозою цідив він, почувши, що хтось з дітей говорить українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!..

А жорстока пацифікація української Галичини і Лемківщини 1914 року, свідком якої став кубанець, остаточно протверезила від чаду російського патріотизму. Внутрішній протест засвідчив, що під російською шинелею у нього билося українське серце…

І все ж наука не завжди допомагає.

Московський окупант багатоликий. І не всі його личини явні. В одній з них (Таращанській дивізії) Василь Прохода побачив спасіння для України. І став на хибну стежку. До помилкового рішення підштовхнуло розчарування Українською Державою гетьмана Скоропадського, яка мала недоукраїнський характер. Підкупили і соціальні гасла більшовиків. Кубанець вирішив перейти північний кордон і влитися в лави таращанців. Хіба знав він, що тих уже встигли загнуздати московські комісари.

Василя врятував щасливий випадок — зустріч на вокзалі в Конотопі з товаришем — сірожупанником Малевичем. Завдяки йому Прохода і повернувся в «родину національних романтиків» — Сіру дивізію [96, с. 248].

Національні романтики, які зі зброєю в руках добувають свободу для себе і свого народу, — святі люди. І тут немає жодного перебільшення. Це підтвердили і євреї,