Читати книгу - "Нічний цирк"

— Ти казала мені, що кохання непостійне й швидкоплинне, — збентежено пригадує Селія.

— Я брехала, — визнає дівчина-змія, крутячи в пальцях сигарету. — Подумала, що буде легше, якщо ти засумніваєшся в його почуттях. І я дала тобі рік на пошуки способу, щоб цирк міг працювати без тебе. Ти не знайшла. Тепер до гри беруся я.

— Я намагалася, — починає Селія, але Тсукіко вриває її.

— Ти й далі ігноруєш одну просту річ, — каже вона. — Ти несеш цей цирку собі. А Марко впливає на нього через вогнище. Страшніше буде втратити тебе, але ти занадто самозакохана, щоб прийняти це. Боїшся, що не зможеш жити із цим болем. З таким болем неможливо жити. Тільки виживати. Пробач.

— Кіко, прошу, — благає Селія, — дай мені ще трохи часу.

Тсукіко хитає головою.

— Я вже казала тобі, — нагадує вона, — я не контролюю час.

Відколи Селія з’явилася на подвір’ї, Марко не відводив від неї очей, але тепер відвертається.

— Давай, — кричить він дівчині-змії, перекрикуючи гуркіт дощу. — Зроби це! Я краще згорю поруч із нею, ніж житиму, утративши її.

— Ні, — кричить Селія, і вітер підхоплює це просте слово й перетворює його на щось більше. Страждання в дівочому голосі протинає Марко наскрізь, мов найгостріше лезо з Чандрешевої колекції, але він не відводить очей від дівчини-змії.

— Це ж завершить гру, так? — питає він. — Гра завершиться, навіть якщо я не помру, а потраплю у вогняну пастку?

— Ти не зможеш продовжувати змагання, — погоджується Тсукіко. — Це єдине, що має значення.

— Тоді зроби це, — просить Марко.

Дівчина-змія всміхається йому й стискає долоні. Над пальцями в’ється димок від сигарети. Тсукіко низько вклоняється на знак своєї поваги до Марко.

Ніхто з них не дивиться на Селію, що біжить до них крізь потоки дощу.

Тсукіко кидає свою сигарету, що досі жевріє, у вогонь.

Сигарета застигає в повітрі, коли Марко кричить Селії: «Зупинись!»

За мить до того, як сигарета падає в мерехтливе біле полум’я, дівчина опиняється в Маркових обіймах.

Хлопець знає, що вже не залишилося часу відштовхнути її, тож він пригортає Селію міцніше, ховаючи обличчя в її волоссі, і вітер зриває з його голови котелок.

Тоді з’являється біль. Гострий біль, що розриває на шматки.

— Вір мені, — шепоче йому на вухо Селія, і Марко припиняє боротися, забуває про все на світі, крім коханої.

За мить до вибуху, за мить до того, як біле полум’я перетвориться на сліпучо-яскраве й заважатиме роздивитися, що насправді сталося, закохані розчиняються в повітрі. Щойно вони стояли тут під дощем і сукня Селії тріпотіла на вітрі, а Маркові долоні притискалися до її спини, а наступної миті — зникли, залишивши по собі тільки гру світла й тіні.

Вони зникли, і полум’я охоплює цирк. Вогонь облизує намети й вигинається під дощем.

Тсукіко зітхає, залишившись на самоті. Полум’я танцює навколо неї, не торкаючись дівочої шкіри, закручується біля ніг вихором і освітлює сліпучим сяйвом.

Потім вогонь згасає так само швидко, як розгорівся.

Залізна клітка, де горіло вогнище, тепер порожня. У ній не залишилося навіть жаринок. Дощ вистукує на порожньому металі якусь мелодію, що луною розлітається довкола. Залізо досі гаряче, і краплі, торкнувшись його, перетворюються на пару.

Тсукіко витягає з кишені пальта нову сигарету й лінивим, завченим рухом клацає запальничкою.

Вогник жваво спалахує, попри дощ.

Дівчина чекає на щось, роздивляючись казанок, повний дощової води.

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Селія закричала б, якби могла розтулити вуста.

Їй стільки всього доводиться контролювати, крім жару, дощу й хлопця в обіймах.

Вона зосереджується лише на Марко, збираючи докупи все, що відчувала поруч із ним, намагаючись не розпастися на шматки. Викликаючи в пам’яті кожен дотик його шкіри до своєї власної, кожну мить, котру вони провели разом. Забираючи його із собою.

Раптом усе зникає. Немає дощу. Немає вогню. Довкола простягається лише заспокійливе біле ніщо.

Десь посеред цього небуття годинник починає вибивати північ.

«Досить»,