Читати книгу - "Нічний цирк"

Годинник і далі б’є, але Селія відчуває, як настає спокій.

«Зламати просто», — раптом розуміє вона.

Проблема в тому, аби знову зібрати все докупи.

Це наче в дитинстві полікувати розрізані пучки пальців, тільки значно складніше.

Так багато всього потрібно тримати в рівновазі, намагаючись знову віднайти точку опори.

Простіше було б здатися.

Набагато легше було б здатися.

І нічого б не боліло.

Вона змагається зі спокусою, з болем і хаосом. Докладає зусиль, щоб контролювати себе й те, що навколо.

Вона обирає місце, на якому потрібно буде зосередитися, найзнайоміше місце, яке лише можна вигадати.

І повільно, до болю повільно вона обережно складає себе докупи.

Поки не опиняється у власному наметі, у самому центрі, серед кола порожніх стільців.

Селія відчуває легкість. Спустошеність. Ледь помітне запаморочення.

Але вона — не просто тінь колишньої себе. Вона знову неушкоджена й може дихати. Відчуває, як гупає серце, — швидко, але впевнено. Навіть сукня на дотик така сама, як була, — збігає водоспадом, більше не мокра від дощу.

Селія крутиться на місці, і пруг сукні вихором закручується довкола ніг.

Запаморочення минає, дівчина приходить до тями, досі зачарована тим, що все вдалося.

А потім помічає, що в наметі все прозоре. Стільці, люстри, що висять над головою, навіть смуги на стінах здаються ілюзорними.

І поруч нікого немає.

Для Марко мить вибуху триває значно довше.

Поки він, знемагаючи від болю, притискає до себе Селію, йому здається, що жар і світло триватимуть завжди.

А потім вона зникає.

Не залишається нічого. Немає дощу. Немає вогню. Немає землі під ногами.

Перед його очима миготять світло й тінь, темряву заступає яскраве біле сяйво, яке знову поглинає темрява.

Цій зміні немає краю.

Цирк крутиться навколо Селії, нестійкий, як Маркові ілюзії. Вона уявляє, де хоче опинитися, і одразу ж потрапляє туди. Важко навіть сказати, чи рухається дівчина сама, чи пересуває навколо себе цирк.

Крижаний Сад мовчазний і нерухомий, куди не глянь — хрустка холодна білизна.

Лише в кількох люстерках Дзеркального Коридору з’являється її обличчя, а в решті — лише мерехтливе сяйво перламутрової сукні чи хмарка стрічок, що розвиваються за спиною.

Селії здається, що вона помітила в склі віддзеркалення Марко — край піджака або яскравий спалах комірця сорочки, — але вона не певна.

Більшість дзеркал у вигадливих рамах холодні й порожні.

Туман у Звіринці повільно розсіюється, поки вона блукає там, не знаходячи нічого, крім паперу.

Поверхня Озера Сліз спокійна й гладенька, навіть не ворухнеться, і Селії не вдається підняти камінець, щоб жбурнути у воду. Вона не може запалити свічку на Дереві Бажань, хоча інші свічки на гілках і далі горять.

У Лабіринті дівчина минає кімнату за кімнатою. Створені нею приміщення ведуть до тих, котрі вигадав Марко, і навпаки.

Вона відчуває Маркову присутність так гостро, що ладна побачити його за кожним рогом, за кожними дверима.

Але навколо лише тихенько погойдується пір’я і тремтять гральні карти. Срібні статуї дивляться кудись незрячими очима. На підлогах, розмальованих, як шахові дошки, залишаються вільні квадрати.

Його сліди по всіх усюдах, але вона не може знайти, на чому зосередитися. Нічого, за що можна було б ухопитися.

У коридорі, де стрічка різноманітних дверей, а підлога вкривається снігом, що падає, вона знаходить сліди, схожі на відбитки ніг чи просто тіні.

І Селія не знає, куди вони ведуть.

Повітря заповнює легені, і Марко хапає його ротом, наче довго був під водою й сам цього не помічав.

Перша його логічна думка — про те, що у вогняній пастці виявилося несподівано холодно.

Морозне повітря гостре й колюче, а куди не глянь простягається біла безодня.

Коли очі звикають, хлопець може розрізнити тінь дерева. Навколо звисають похилі гілки замерзлої, укритої снігом верби.

Марко ступає та відчуває під ногами щось м’яке.

Він стоїть у Крижаному Саду.

Фонтан у центрі не працює, вода, що зазвичай там вирувала, — спокійна й нерухома.