Читати книгу - "Нічний цирк"

— Я втомилася робити записи в книжках і натомість почала писати їх на своєму тілі. Не люблю, коли на пальцях чорнильні плями, — каже вона, помітивши його руки. — Я здивувалася, що Александр зголосився проводити змагання на такій публічній сцені. Він завжди надавав перевагу усамітненню. Гадаю, він не в захваті від того, як усе розгортається.

Слухаючи її балачки, Марко помічає, що дівчина-змія анітрохи не змокла. Кожна крапля дощу, що торкається її шкіри, тієї ж миті випаровується.

— Ти виграла останню гру, — каже він.

— Я пережила останню гру, — виправляє хлопця Тсукіко.

— Коли? — цікавиться Марко, рушаючи у бік вогнища.

— Вона завершилася вісімдесят три роки, шість місяців і двадцять один день тому. Тоді цвіла сакура.

Тсукіко глибоко затягується й веде далі:

— Наші наставники не розуміють, що це таке, — каже вона, — бути зв’язаним із кимось такими путами. Вони занадто старі, їхні почуття занадто вихолощені. Вони вже забули, що таке жити й дихати на повні груди. Вважають, що можна так просто нацькувати одне на одного двох випадкових людей. Але це не так. Інша людина раптом починає впливати на те, що ти думаєш про своє життя, що ти думаєш про себе самого. Вона стає необхідною, наче повітря. А вони гадають, що переможець зможе жити далі, наче нічого й не сталося. Це мов розділити двійнят Мюрреїв і чекати, що вони не зміняться. Кожен із них залишиться неушкодженим, але вже не буде повноцінним. Ти кохаєш її, еге ж?

— Над усе на світі, — присягається Марко.

Тсукіко задумливо киває.

— Мою суперницю звали Хіната, — каже вона. — Її шкіра пахла імбиром і вершками. Я теж кохала її над усе на світі. У день, коли зацвіла сакура, вона спалила себе живцем. Запалила вогняний стовп і увійшла в нього, наче у воду.

— Мені шкода, — співчуває Марко.

— Дякую, — озивається Тсукіко, і на її обличчі немає навіть тіні звичної усмішки. — Те саме міс Бовн планувала зробити для тебе. Віддати тобі перемогу.

— Я знаю.

— Нікому не побажаю цього болю. Болю переможця... Хіната була б від нього в захваті, — каже Тсукіко, коли вони зупиняються біля вогнища й дивляться, як полум’я танцює під дощем, який щомиті посилюється. — Вона обожнювала вогонь. А вода завжди була моїм елементом. Раніше.

Дівчина простягає руку й спостерігає, як краплі не наважуються торкнутися її шкіри.

— Знаєш історію про чарівника, що застряг у дереві? — цікавиться вона.

— Байку про Мерліна[28]? — перепитує Марко. — Я чув кілька варіантів.

— Їх існує чимало, — погоджується Тсукіко й киває. — Старі оповідки люблять, коли їх передають із вуст в уста, і щоразу змінюються. Кожен наступний казкар залишає свій слід. Якщо в них колись і була правда, її ховають за вигадками й гарними словами. Та ніщо не має такого значення, як початкова історія.

Дощ і далі посилюється, і Тсукіко веде далі під гучний стукіт крапель.

— Часом цю історію оповідають про печеру, але мені більше подобається версія з деревом. Напевно, дерево романтичніше.

Дівчина тонкими пальцями затискає сигарету, яка досі жевріє, і виймає її з мундштука.

— І хоча тут є кілька дерев, що придалися б для цієї мети, — каже вона, — гадаю, вогнище буде доречнішим.

Марко переводить погляд на вогонь. Він освітлює краплі, що падають згори, і ті сяють, наче сніжинки.

В усіх відомих йому варіантах історії про Мерліна чарівник опинявся у пастці. У дереві, печері чи камені.

Таким було покарання за безрозсудне кохання.

Марко дивиться на Тсукіко.

— Ти все розумієш, — каже вона, хоча він не промовив жодного слова.

Хлопець киває.

— Я знала, що ти зрозумієш, — каже дівчина-змія, і світло полум’я вихоплює між краплями дощу її сяйну усмішку.

— Тсукіко, що ти робиш? — лунає раптом голос позаду. Дівчина обертається, і Марко бачить на подвір’ї Селію. Її перламутрова сукня змокла й перетворилася на блякло-сіру, волосся тріпотить на вітрі та сплітається за спиною з перехрещеними чорними, білими й антрацитовими стрічками.

— Повертайся на вечірку, люба, — каже Тсукіко, ховаючи в кишеню срібний мундштук. — Тобі не захочеться цього бачити.

— Що бачити? — перепитує Селія, не відводячи очей від Марко.

— Я багато років читала листи кохання, які ви писали одне одному, зводячи нові намети, — звертається Тсукіко вже до обох. — Це нагадало мені про те, якою я була поруч