Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Я не маю що робити серед цього зборища. Тут нема Бога!

І вийшов з приміщення.

…Лютеранська кірха на вулиці Зеленій щонеділі наповнювалася незнайомими людьми, і охрещений у Заповіті з Богом Іван Вагилевич щоразу пірнав у той набожний натовп і губився в ньому, немов мачина в маковій головці; віруючі були тут відчужені одне від одного — кожен окремо поєднаний із своєю уявою про Бога; храм не мав звичних для Івана ікон, які примушували бачити Всевишнього в єдиному образі; — і більше віра не сковує мене, не зобов'язує підкорятися жерцям, не спонукує шукати в них протекції, щоб допомогли ближче доступитися до Абсолюту, Абсолют у мені, і ніхто не велить зізнаватися у своїх гріхах грішній людині — я вільний, яко зі мною Бог.

Над хорами на стіні зображене розкрите Євангеліє із золотою чашею на ньому — це єдиний символ, який відтворює для мене Господню сутність, я не мушу більше уявляти собі Бога в кунтуші, кожусі чи соболиній шубі, тут Господь безнаціональний — такий, яким він є насправді, і мене вже не обходить польське єзуїтство, режимне московське православіє і наше уніятське угодництво; тут не запрошують Бога до храму, запобігливо відчиняючи перед ним позолочені врата, ніхто не улещується до нього хвалебним співом, не курить перед ним фіміам, ніхто не зменшує Господнього неба до розмірів церковної бані, голос пресвітера позбавлений єлейності, в храмі збирається не панство, а громада, яка хоче порозумітися з Богом, і ніхто нічого не випрошує, бо ж нема Бога в храмі, він витає над банею небес, і кірха разом з людськими душами сягає готичними шпилями Божого престолу: горі імієм серця!

Я вже ніколи не ступлю на Святоюрську гору, не погляну вслід Якову, який підло зрадив Маркіяна, і не відкрию більше своєї душі Августові, котрий так і не зумів викинути із–за пазухи призначений для мене камінь… Я вибрав незворушний стан відчуження — п'яту дорогу, якої нема.

Я став вільний, і воля моя — самотність. Вічна самотність — до останнього дня… Господи, а світ такий великий, я так мало пізнав його, а ще примусив себе забути все, що подарувало мені життя; з усіх книг я залишив для себе тільки Біблію, від мене назавше втекли примари — сутність моїх наукових мук; десь там, на скелях печер Розгірча і Бубниш, покриваються мохом і лишаями невідчитані предковічні письмена, виписані самим Богом, — й терпеливо чекає на мою розгадку Анциболот, щоб присвоїти її; а десь живе, ще живе тінь мого великого грішного кохання; а по церквах відбуваються священні містерії, такі рідні — з колядками, христовоскресними кантами, псальмами, херувимськими піснями, — і все це для мене більше не існує, я відокремився від світу під вежами чужого храму й прокляв себе довічним ув'язненням у ньому…

Та все ж настала неділя, коли Вагилевич вихопився з протестантської кірхи на Зеленій і пішов навмання колишньою дорогою, яка вже йому не належала…

Розділ дев'ятнадцятий

Літо 1863 року було спекотне, як і два десятиліття тому, коли Вагилевич, духу не чуючи, допалав до Новосілок, щоб застати Маркіяна живим.

Градова хмара котилася над трактом з Дублян до Буська й зловісно грім гримів, блискавки батожили темну синяву й гнали поперед себе орду примар, які ще так недавно переслідували Івана, чіплялися за поли сурдута й прохально скигліли, щоб він їх розпізнав, описав і заселив ними сторінки манускриптів, — тепер вони не впізнавали любомудра, минали його, розбігалися узбіччями й летіли в невідомість шукати іншого жерця науки, бо цей збайдужів до них; зеленокоса літавиця вихоплювалась на гнідому коні з–поміж блискавок і, пролітаючи низько над землею, зникала в помаранчевому меві над обрієм, ще не зайнятим тучею; вона не оглядалась за Іваном, напевно, покохавши за час його осамотнення іншого обранця; дорога до Буська була такою ж вибоїстою й порошною, та водночас — незнайомою: колись її супроводжували тополі й осокори, а нині лише пні стирчали обабіч — світова сваволя не пощадила й дерев; колись її обступали з обох боків хати, тепер же здебільшого згарища чорніли: революційний смерч прокотився й по селах; Іван вряди–годи зупинявся, розглядаючись, чи не заблудився; щастя мав, що від Гамалії до Буська підвіз його попутний балагула, але це був, звісно, не той, що тоді, — і туск в'ялив Іванове серце з жалю за змарнованим життям; а втім, утішав себе Вагилевич, ніщо марно не пропадає, бо і жаль за Сухоровським був уже зматеріалізований в пам'ять про нього.

У Буську при дорозі чапіла та сама корчма, тільки торгував у ній інший шинкар; балагула поїхав на Броди, а Іван зайшов до корчми, щоб підкріпитися перед дорогою до Ожидова, і — о диво! — за столом на покуті сиділи ті самі посоловілі від трунку дяки й блеяли безконечну жебранку; вони Вагилевича не впізнали, і він запитав їх, як і колись, чому псальмів не співають; дяки на захожого й уваги не звернули, ніби там, де сидів Іван, темніла тільки його тінь; розсерджений на незговірливих дяків Вагилевич з притиском повторив питання, — тоді вони неохоче заговорили між собою про те, що людям нині не до псальмів, бо кадило погасло, помер парох, літери в Псалтирі зблякли, а ключі… ключі гейбито знайшлися в Нагуєвичах: синок сільського коваля витягнув їх відром з громової криниці, певне, то наші попливли підземними водами, то треба йти туди, щоб їх забрати, — мусять–бо нарешті загомоніти давно занімілі дзвони; дяки балакали, не помічаючи Вагилевича, бо на місці, де він сидів, осамотнений, темніла тільки його тінь.

Іван вельми втішився, що церковні ключі нарешті віднайшлися, і для дяків скоро закінчиться втомливе — яке не давало їм ні жити, ні вмерти — очікування голосу благовісту; гей, та бо загомонять–таки по містах і весях дзвони, і, може, колись вдарить на дзвіниці Корнякта у Львові Великий Кирило!

Випивши пугар горілки й закусивши рибою, Вагилевич підвівся й дивом здивувався, що на покуті за столом не побачив дяків; а може, вони для нього одного перестали існувати, бо відчужився він від світу, й ніщо вже в ньому йому не належало.

З Буська подався пішки до Ожидова. Для чого йшов туди — не знав: багато літ минуло відтоді, коли Іван наїжджав у маєток Сєраковських для праці й розваг, — і чи ще живе там зваблива господиня двору, яка дозволила йому пізнати кохання й зникла