Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Він зі мною привітався і не назвав мене дитинкою, уявляєш?

Подумки аплодую Ральфові.

— А про що ви з ним стільки часу розмовляли? Мені здавалося, що він ніколи не піде.

— Секрет, — кажу я. — Страшна таємниця. Так і передай усім, хто, спостерігаючи за нами, мало не повипадав із вікон.

— Зараз побіжу передавати! — пхекає Русалка. — Вони мене там зачекалися. Махають сигнальними прапорцями, уже навіть поставили на запис магнітофон.

Анітрохи не засмучуючись, що їй не розкажуть про зміст нашої з Ральфом розмови, вона підсувається ближче та починає намотувати мені на ногу своє волосся. Обмотавши, зав’язує його вузликами. Вигляд у неї при цьому дуже зосереджений.

— Це що, якась нова магія? — дивуюся я. — Я ж і так не збирався втікати.

— Це Табакі подарував мені книгу, — пояснює Русалка. — Дуже цікаву. «Кама Сутра» називається.

— О боже! — зітхаю я.

— І там сказано, що аби привабити до себе коханого, треба обплести його путами запашного волосся, обвішати квітковими гірляндами й пообкурювати довкола нього фіміам. Дуже гарно все це описується. А, так! Іще його треба обмастити якимись ароматичними олійками.

— Збожеволіти можна! А там нічого не сказано про закоханих, які задихнулися, і чиї маслянисті тіла, обсотані волоссям та гірляндами, виносять на ґанок — страхати перехожих?

— Нічого, — хитає головою Русалка, затягуючи в мене під коліном волосяну петлю. — Про таких слабаків там навіть не згадується.

Далі ми сидимо, точніше, лежимо на лавці, можливо, в дечому навіть відповідаючи стародавнім трактатам про поведінку, яка пасує закоханим. Дуб, переступивши з кореня на корінь, стає так, що ми опиняємося в його тіні. А може, це просто сонце переміщається? Однак приємніше все-таки думати, що дуб.

Я засинаю, цього разу по-справжньому. Присутність Русалки, яка обійняла мене за коліно, діє як снодійне, вона має цей котячий дар — присипляти і заспокоювати, а ще — самій засинати у невідповідних і незручних місцях. Якби я мав пальці, я міг би викресати іскри з її волосся, наче з котячої шкурки, просто його погладивши. Я сплю й не сплю, я тут і тепер, на цій лавці, але все інше відповзає геть — і напис на стовбурі, і розмова з Ральфом... Усе, крім мене, заснулого, та моєї дівчини, тієї, котра доношує мої сорочки, спить на моїх ногах, немов у кріслі, закутується в рукави моїх курток, зникає з першими ознаками грози і з’являється з першими променями сонця. Найдивовижніше в ній — чутливість до чужих настроїв, уміння розчинятися в повітрі, як тільки в цьому виникає потреба.

Вітер доносить чиїсь голоси. Здригаюся й розплющую очі. Нога моя вже звільнена від волосся, а Русалка дивиться знизу вгору, дуже уважно та напружено. Такою вона буває тільки коли впевнена, що її ніхто не бачить.

— Як ти відразу від найменшого шереху прокидаєшся, — засмучено каже вона. — Від кожного писку. Так не можна. Людина повинна спати довго й міцно.

— Похропуючи та здіймаючи волохаті груди, — закінчую я. — Ось тільки я не назвав би ці Песячі завивання писком. Цікаво, що в них сталося? Може, свіжий ватажок демонструє силу своїх м’язів?

— Не аж такий він свіжий. Просто ти все ніяк не звикнеш.

Мені справді важко призвичаїтися до думки, що Чорний став ватажком шостої. Хоча, якщо добре подумати, йому саме там і місце. Трон Помпея навіть не довелося підганяти під новий розмір, а Пси отримали те, чого зав­жди потребували: сильну руку, яка притримує їх за нашийник.

— Знаєш, — промовляє Русалка, — що дивно? Коли ти говориш про Чорного, у тебе навіть голос змінюється. Стає ніби не твій. Не розумію, за що ти його так ненавидиш?

— Я тобі сто разів пояснював! — дивом дивуюся я.

— Пояснював. Але я твоїм поясненням не вірю. Ти не настільки злопам’ятний, щоби ненавидіти когось, бо він колись тебе кривдив — давно-предавно. Це на тебе зовсім не схоже.

Вона настільки переконана у своїх словах, що мені стає ніяково. Я зовсім не той бездоганний Сфінкс, якого вона кохає. Але навіть це — не найстрашніше. Найстрашніше, що я дуже хотів би таким бути. Правильним, добрим хлопцем, який здатний усе пробачати, — і який їй так подобається. Якби я був таким, то, напевно, світився б. Випромінював би сяйво й уласкавлював би неземними ароматами, немов упокоєний святий.

— Це якраз надзвичайно на мене схоже. Це я і є. Мої істинні злостиві емоції!

Русалка навіть не сперечається. Прикушує палець і поринає в задуму. Вона не любить суперечок, не любить нічого доводити й відстоювати свою точку зору. Та від цього її позиції не стають слабшими.

Злегка буцаю її лобом:

— Е, не заходь задалеко. Мені тебе там не видно.

— Розкажи щось цікаве, — тут же просить вона. — Тоді не піду.

— Про що?

Обличчя Русалки розпромінюється. Дивовижно, наскільки вона любить усілякі історії. Байдуже про що. Занудне й недорікувате недоладне ремство Лері, плутані та розлогі Шакалові оповідки — її ніщо не відлякує, вона готова годинами слухати всіх, кому заманеться виливати душу в її присутності. Ця Русалчина риса здається мені однією з найбільш дивних і найменш притаманних її статі.

— То про що тобі історію? — заразившись її радістю, перепитую я.

— Розкажи, як Чорний став ватажком, добре? — просить вона.

— Дався тобі цей Чорний! Чому ти так ним зацікавилася?

— Ти сам запропонував, що розповіси. І запитав, про що. А цікаво мені, бо він мені взагалі цікавий. Як людина. Як той, кого ти не любиш.

— Не любиш — це слабо сказано.

— Ну от. Як же мені може не бути цікаво?

Я тільки зітхаю.

— Не хочеш розповідати? — підозріливо уточнює Русалка. — Так я і думала.

— Та ні. Просто боюся тебе розчарувати. Бо я й сам не знаю, як це сталося. Можу тільки здогадуватися. Вони зі Сліпим зависли у Клітці. Робити їм там було нічого. Сліпому сяйнула ідея відправити Чорного ватажком у шосту. В ізоляторі ще й не до такого можна додуматися. Він це запропонував, і Чорний якимсь дивом погодився, хоч на нього це не схоже: погоджуватися, коли можна відмовити. Та й усе. Може, це відбувалося не зовсім так, але мене там не було, та й нікого не було, крім них двох, а значить, тільки вони можуть знати, що та як там між ними сталося.

— А як вони опинилися там удвох?

— Це зовсім інша історія. Я не хочу про неї згадувати. Вона почалася в Щонайдовшу, а я не люблю...

— Ох, Щонайдовша!..

Русалка благально смикає мене за фуфайку.

— Розкажи, будь ласка! Щонайдовша — це так цікаво! Усі ці історії...

— Які ти чула тисячу разів… Попроси Табакі. Він прочитає тобі присвячену цій ночі поему на двісті рядків. Або заспіває одну з тих його десяти пісень — щонайдовшу. Тієї ночі в нас була Руда. Хай вона що-небудь розповість. Навіщо мені повторювати те, що ти й так уже знаєш напам’ять? Те, що всі знають?

— Руда — одне, ти — зовсім інше. Я ж не прошу переказувати пісні Табакі або його вірші. Хоча якщо тобі неприємно, можеш узагалі нічого не говорити.