Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

весь голос Касян. Він вирішив, що ці двоє шукають його. Але вони не почули його голосу. Тоді Касян зірвав з плеча автомат і хотів було подати їм знак пострілом. Що зупинило його від цього — він потім не міг собі пояснити. «Ніби хто взяв і зупинив мою руку, а очам наказав: дивіться, це ж Шлезінгер!» — буде потім розказувати Касян, а в той момент, коли він дійсно зрозумів, що першим з тих двох біжить Шлезінгер, у голові закрутилася тисяча запитань:. Чому він опинився тут? До конвой? Невже знову втік?

Шлезінгер і його супутник перетнули Грен-фьорд десь у його верхів'ї і зараз навпрошки бігли до уламків «бофорта». Міркуючи, як йому вчинити, Касян одступив за скелю і підкликав до себе пса. Пересторога виявилась Не зайвою. З боку Айс-фьорда долетів гугнявий голос корабельного ревуна. Такими ревунами користуються під час густих туманів. Зараз туману не було ні над затокою, ні тут на плато. Повно, ревуном користувались з якоюсь іншою метою. Голос його повторювався через рівні відтинки часу. Почувши сигнал, ті двоє зупинилися і якийсь час стояли дослухаючись, а коли ревун замовк, чимдуж кинулись бігти до літака.

«Е-е… ні, пане Шлезінгер, запізнилися…» Касян посунувся на край скелі. Внизу, прямо під ним, стирчав стабілізатор літака. Позиція для оборони була не зовсім зручною. І з правого, і з лівого боку до нього легко могли підібратися, але зате для першої зустрічі з противником кращого і вигадати не можна було. От лиш не помітили б вони його до часу. Касян заліг і чекав, коли Шлезінгер і його супутник наблизяться.

Нова серія гудків з боку Айс-фьорда що сильніше підстьобнула тих двох. Тепер уже не було ніякого сумніву, що ревун сигналив саме їм. Касян згадав: підводний човен подавав Шлезінгеру сигнали, стріляючи по Баренцбургу з носової гармати, а цей реве… Значить, це не човен. Тоді що? Проте думати над тим не було часу. Шлезінгер і його супутник знаходились уже на відстані п'ятдесяти метрів від «бофорта». Касян, аби краще бачити, посунувся на край скелі. Його помітили. Двоє метнулись за камінь і завмерли. Вони, звичайно ж, не чекали на таку зустріч. Огорошені, якийсь час міркували, що робити.

Знову загугнявив ревун. Тут Касян остаточно переконався, що він адресувався Шлезінгеру, тому що почувши його голос, обер-лейтенант одразу ж заворушився. Як і думав Касян, вони почали обходити скелю з двох боків. Автомати не змовкали, але вже дуже багато було навертано кругом малого і великого каміння, за яким противники могли ховатися від куль. Коли почався обхідний маневр, Касян зрозумів: більше сидіти на скелі не можна. Варто їм піднятися на кілька метрів вище — і він не матиме, де заховатися, опиниться у них на мушці.

Не роздумуючи довго, Касян схопився і кинувся тікати. Противники помітили це не одразу. Тільки видершись на скелю, Шлезінгер побачив, що він біжить до перевалу. Касян чув, що той щось кричить йому вслід, але не зупинявся, намагаючись скористатися з кожної хвилини, щоб якомога далі відірватися від переслідувачів. Бігти крутим схилом угору було важко. Дихання збилось, лижі застрявали між камінням. Він біг майже не віддаляючись і з кожною хвилиною стаючи для них все більш відкритою мішенню. У них був і карабін, і вони могли дістати його з дальшої дистанції, ніж дозволяв автомат. Касян прагнув швидше піднятися на перевал, а переслідувачі всіляко намагались не дати йому такої можливості. Кулі лягали все ближче. Зупинятись не міг, а сили були вже зовсім на пулі. Серце вже не боліло, а пекло, так ніби в груди насипали розпеченого вугілля. Ще трохи, ще… До перевалу — рукою подати. 1 тут ніби хто нагайкою ударив по ногах. Ударив боляче, з відтяжкою. Здалося, що куля черконула камінь на метр далі від нього. Сахнувся, втратив рівновагу і впав. Права лижа зірвалась з ноги і, злетівши метрів на п'ятнадцять нижче, застрягла мін; камінням. Касян плюнув з досади, вилаявся. Біль сліпучо-білий, як електрозварка, обпік і скував ноги. Він зрозумів, що поранений і що-зараз життя його докотилося краю. Відповз за ближній камінь, дістав пістолет, відчепив від пояса єдину гранату, перевірив, скільки патронів залишилось в автоматі. А ноги, ноги наче хто вогнем пік. Здаватися Касян не збирався, як завжди в хвилини найвищого напруження, до нього прийшов дивний спокій і поміркованість.

У нього вже не стріляли. «А навіщо стріляти? Вони ж не дурні, бачать, що мені від них тепер не втекти, що я сам загнав себе у цей капкан. Навіщо ув'яз у бійку? Адже міг спокійно зникнути, ще тоді, коли вперше зрозумів, хто вони такі. Навряд чи кинулись би вони за мною. Їх цікавив контейнер. Але перш ніж бігти доганяти мене, вони мали б пересвідчитись, що він у мене. Для того їм треба було спочатку добігти до уламків і поки б вони там шукали, поки топтались біля літака, я міг спокійно накивати п'ятами… Куди? Адже в штольні англійський льотчик, а сліди обов'язково привели б до нього, а там продовольчі запаси, без яких загинуть усі. Весь загін… Ех, мабуть, так уже повинно було бути, що ми з вами, гер Шлезінгер, зустрілись на вузькій стежці і не розійтись нам, ніяк не розійтись. Однак ми що поговоримо з вами, ми ще не все один одному сказали…»

Тим часом Шлезінгер, порадившись із своїм супутником, знову рушив до перевалу. Цього разу обоє вони заходили з одного боку. Мабуть, вирішили піднятись вище, ніж був на схилі Касян, і осідлати перевал! «Якщо це їм вдасться — мені каюк! А контейнер?! Що ж з ним робити? Заховати? Засунути під камінь?.. Замете, на страшному суді і то не знайдуть. Ні, не ці, а ті що прийдуть шукати мене на цих несподіваних дорогах. Мені вже, певне, шукати його не доведеться… Знищити? Ні, ще встигну… А коли прив'язати Рудому і відправити? Куди він подівся? Ніби ж за мною біг».

— Рудий! Рудий… — неголосно покликав Касян, відчуваючи, що ноги від колін і нижче заливає тепла, липка хвиля. Біль дістався до кісток і загвинчувався в них наче свердло.

Пес, виявляється, був за сусіднім каменем. Почувши, що його кличуть, у два скоки опинився поруч.

— А