Читати книгу - "Нічний цирк"

По цьому вона ввічливо киває і йде назад тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, а Бейлі дивиться Тсукіко вслід і помічає, що до її черевиків багнюка не чіпляється.

Коли вона зникає за рогом, хлопчик заходить до намету.

Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Наче від грубого штурхана, Марко гепається спиною на землю й заходиться кашлем одночасно від падіння й хмари чорного попелу, що висить навколо нього.

Накрапає слабенький дощик, і, звівшись на ноги, коли попіл розсіюється, хлопець бачить рядок крихітних дерев і зірки між срібними коліщатками та чорно-білими шаховими фігурами.

Він не одразу розуміє, що дивиться на годинник-Wunschtraum.

Стрілки цокають, наближаючись до півночі, і Арлекін нагорі між мерехтливими зірками й рухомими фігурками жонглює одинадцятьма кулями.

Вітер гуркає знаком, який повідомляє, що цирк зачинено через несприятливу погоду. Дощ переходить у похмуру мжичку.

Марко витирає зі свого справжнього обличчя іскристу фарбу — він почувається занадто розгубленим, щоб змінювати зовнішність. Хлопець намагається краще роздивитися на своєму костюмі чорний попіл, але той уже кудись зник.

Смугасту завісу за касами не запнуто, і, попри імлу, Марко може розгледіти в сутінках постать. На мить її освітлює цятка світла від запальнички.

— Bonsoir[27], — радісно вітає його наближення Тсукіко, засуваючи запальничку до кишені та врівноважуючи сигарету в довгому срібному мундштуку. Ворота цирку гуркають під несподіваним подувом вітру.

— Як... як їй це вдалося? — вичавлює із себе Марко.

— Ти маєш на увазі Ізобель? — відразу здогадується дівчина-змія. — Саме цього фокуса її навчила я. Гадаю, вона не зрозуміла всіх тонкощів, а втім, усе спрацювало. У голові паморочиться?

— Зі мною все гаразд, — озивається Марко, хоча спина досі болить від падіння, а в очах пече.

Він зацікавлено розглядає Тсукіко. Марко ніколи не вів із нею достатньо тривалих бесід, тож її присутність тут дивує так само, як те, що попередньої миті він був у геть іншому місці.

— Ходи-но сюди, сховайся спершу від вітру. — Тсукіко вільною рукою показує на тунель за завісою. — Це обличчя краще за те, інше, — додає вона, уважно розглядаючи крізь дим і туман його риси. — Воно тобі пасує.

Щойно Марко заходить, дівчина-змія відпускає завісу й вони опиняються в темряві, поцяткованій тьмяними іскристими вогниками. Усі вони білі, і лише кінчик сигарети, що жевріє, має колір.

— Де всі? — цікавиться хлопець, струшуючи дощові краплі зі свого котелка.

— На вечірці з приводу несприятливої погоди, — пояснює Тсукіко. — Вона традиційно проводиться в наметі акробатів, бо він найбільший. Утім, ти не мав би цього знати, оскільки ти не справжній член цієї компанії, чи не так?

Він не може добре розгледіти вираз її обличчя, але голос видає щиру усмішку.

— Мабуть, не мав би, — погоджується Марко. Тсукіко йде схожим на лабіринт тунелем углиб цирку, і хлопець рушає назирці. — Чому я тут? — питає він.

— Настане час поговорити й про це, — обіцяє дівчина-змія. — Що розповіла тобі Ізобель?

Розмова з Ізобель майже стерлася з Маркової пам’яті, хоча й сталася кілька хвилин тому. Він згадує якісь уривкові фрази. Нічого зв’язного, про що можна було б розповісти.

— Не має значення, — вирішує Тсукіко, не дочекавшись відповіді. — Після такої подорожі важкувато зібратися з думками. Вона казала тобі, що ми маємо дещо спільне?

Марко пригадує, що Ізобель говорила про Селію і ще когось, але точно не пам’ятає, кого саме.

— Ні, — каже він.

— Ми обоє — колишні учні одного наставника, — зізнається Тсукіко. Десь поруч у темряві вона вдихає сигаретний дим, і кінчик сигарети розгоряється яскравіше. — Боюся, цей наш сховок був тимчасовим, — додає дівчина, коли вони опиняються біля наступної завіси. Вона відсуває тканину, і перед ними з’являється залитий яскравим світлом внутрішній двір. Тсукіко жестами пропонує Марко вийти під дощ. Поки він слухняно плентається за нею, намагаючись збагнути її нещодавню заяву, дівчина-змія спокійно пихкає сигаретою.

Смолоскипи на стінах наметів згасли, але в центрі подвір’я яскравим білим полум’ям горить багаття. У його відблисках іскряться краплі дощу.

— Це дуже мило, — каже Тсукіко, ступаючи на подвір’я разом із Марко. — Важко не погодитися.

— Ти — колишня учениця Александра? — перепитує Марко, не певний, що зрозумів правильно.

Тсукіко киває.