Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Я впізнаю вас.

— Упізнаєш? — уже спокійніше перепитав Сантер. — І хто ж я такий?

— Ви — Сантер, грабіжник і вбивця.

— Напевно, ти не можеш натішитися, що бачиш мене. Яка несподівано радісна зустріч, правда?

Я мовчав, і тоді він вихопив ніж, приставив його до моїх грудей і пригрозив:

— Негайно і якомога голосніше скажи усім присутнім тут джентльменам, що ти готовий ридати від радості, або я заріжу тебе, як свиню!

Я мовчав, і раптом несподівано прозвучали слова Віннету, попри страшний біль, він не втратив мужності й гордості:

— Мій брат Вбивча Рука краще загине від ножа воїна, ніж підкориться ворогові.

— Мовчи, паршивий пес! — гаркнув Сантер. — Ще слово — і я стягну твої пута так, що в тебе затріщать кістки. Мій любий друже, — знову повернувся він до мене, — невже це правда, що ти радий бачити мене?

— Так, — відповів я без найменших вагань, не звертаючи уваги на слова Віннету.

— Ви чули? — з кривою посмішкою переможця звернувся Сантер до спільників. — Вбивча Рука, славний, непереможний вестмен, злякався мене! І готовий визнати що завгодно, лише б його не відшмагали, наче хлопчиська в недільній школі.

Можливо, я вже оговтався від удару, а може, саме знущання негідника змусили мене отямитися, але голова перестала боліти, мозок знову працював ясно, і я з упевненим виглядом і з посмішкою відповів Сантерові:

— Ви помиляєтеся, якщо вважаєте, що я сказав «так» зі страху.

— Не від страху? Тоді чому?

— Тому що це чистісінька правда. Я справді радий бачити вас знову.

Я хотів вимовити ці слова знущально, але, мабуть, у мене не вийшло, бо сам відчув, що моя відповідь пролунала серйозно і правдиво. Сантер відсахнувся назад, насупив брови і кілька хвилин уважно розглядав мене.

— Ти справді радий? — перепитав він недовірливо. — Здається, від удару у тебе щось перевернулося в голові.

— З головою в мене все гаразд, і я не жартую — справді радий.

— Чорт забирай! Я готовий побитися об заклад, що він говорить цілком серйозно!

— Я справді кажу цілком серйозно!

— Тоді ти зовсім здурів!

— Анітрохи! Я притомний, як ніколи раніше.

— Справді? Тоді це нахабство! Неймовірне нахабство?! Я накажу зв’язати тебе й повісити вниз головою так, щоб кров потекла у тебе з носа й вух.

— Ви не зробите цього.

— Чому ж? Що може мене зупинити?

— Причина є, і ви її чудово знаєте. Якщо ви мене повісите, я помру, і ви залишитеся ні з чим. А вам треба від мене дещо довідатися.

Його обличчя спотворила гримаса, і я зробив висновок, що вгадав. Він повернувся до спільників, похитав головою і вимовив:

— Ми думали, що він мертвий, а цей негідник тільки прикидався й підслухав нас. Тепер він знає, про що я питав Віннету і на що не дістав від цього червоношкірого покидька жодної відповіді.

— Ви знову помиляєтеся, Сантере. Я справді був непритомний, але мені вистачає клепки, щоб зрозуміти ваші плани.

— Невже? Якщо ти такий розумний, скажи, чого ж я хочу домогтися від вас.

— Навіть не марнуйте часу! Ви нічого від мене не довідаєтеся. Але я ще раз повторю, що страшенно радий нашій зустрічі. Ми так довго вас шукали, а тепер ви нарешті у наших руках.

Сантер очманіло втупився на мене, потім вибухнув прокльонами.

— Придурок! Твоє щастя, що ти збожеволів, а то я змусив би тебе забути твої жарти назавжди. Але бачу, ти від страху сам не знаєш, що городиш. Тому я буду поблажливий до тебе, і, якщо ти не відповіси на мої запитання чесно й детально, то навіть не сумнівайся, що помреш, та ще й такою смертю, яка й у страшному сні не насниться.

Замислившись, він якийсь час дивився десь уперед.

— Ви, чудова парочка, вважаєте себе найбільшими розумниками на Дикому Заході, але насправді ви дýрні, яких світ не бачив. Сам Віннету вийшов на полювання за Сантером! І що? Зловив? Будь-хто на його місці згорів би від сорому, крізь землю провалився б, аби не показуватися людям на очі. Зізнайся, вчора ввечері ви бачили мої очі?

Я ствердно кивнув головою.

— Віннету хотів вистрілити в мене зі стегна?

— Так, — знову підтвердив я.

— Але я помітив це і зник, і тоді він пішов шукати мене, ха-ха-ха! Треба бути ідіотом, щоб у темряві намагатися зловити людину, яка знає, що за нею полюють. Дурнів треба вчити! Ось я й провчив вас: спочатку оглушив його, а потім закутався в його ковдру. Зізнайся, про що ти подумав, коли побачив мене в його ковдрі.

— Я зрадів, що Віннету повертається.

— А коли дістав удар по голові, ти теж зрадів? Ха-ха-ха! Ви поводилися, як восьмирічні хлопчиська, яких навіть висміювати не будеш, хіба пошкодуєш. Тож я і вчиню з вами, як із хлопчиськами: будьте слухняні й розкажіть мені все, а ні, то я й цента не дам за вашу шкуру. Порятунку вам чекати нема звідки, ми можемо зробити з вами все, що захочемо. Подивися на цих трьох чоловіків — це мої люди, я їх послав, щоб заманити вас у пастку. І хто ми, як тепер думаєш?

Я чудово знав, хто він і ким був, але вирішив не показувати цього, тому сказав:

— Ви мерзотник, мерзотником були й таким зостанетеся. Я в цьому переконаний, і думки цієї ніколи не зміню.