Читати книгу - "Віннету ІІ"

побоювання підтвердилися. За нами стежили з кущів. Віннету збирався непомітно прицілитися помежи ці очі, бо більше нічого не було видно. Йому залишалося ще трохи ретельніше прицілитися, і вже можна було стріляти. Віннету не схибить навіть уночі, це я знав точно. Я напружено чекав, що буде далі. Але раптом він зняв палець із курка й повільно повернув голову до мене. Блиск очей серед листя вже зник.

— Це хтось дуже хитрий, — шепнув мені Віннету мовою апачів.

— Він щонайменше знає про постріл із коліна, навіть якщо сам не вміє так стріляти, — відповів я.

— Це був блідолиций. Воїн сіу ніколи не відкриє очей так широко.

— Тепер він знає, що ми запідозрили підступ.

— На жаль. Він буде дуже обережний, але я його все одно зловлю. Спочатку вистежу.

— Це небезпечно. Він вгадає твої наміри, щойно ти встанеш.

— Я прикинуся, що йду до коней.

— Віннету, покладися на мене. Я краще знаю блідолицих.

— Я не можу посилати тебе на небезпеку, якої злякався сам. Віннету першим побачив очі шпигуна, і йому належить право зловити його. Мій брат допоможе мені піти так, щоб ворог ні про що не здогадався.

Я витримав паузу, а потім з удаваним невдоволенням звернувся до супутників:

— Час спати, завтра на світанку ми їдемо. Містере Роллінсе, ви впевнені, що ваш кінь не втече?

— Так, — відповів той. — Я його прив’язав.

— Мій кінь ще на волі, — втрутився Віннету. — Я відведу його в прерію, там трава густіша. Відвести туди ж і коня мого брата?

— Так, — погодився я.

Віннету повільно підвівся, загорнувся в ковдру, взяв наших коней за вуздечки і зник у темряві. Я знав, що він відразу ж упаде на землю й просуватиметься далі поповзом. Ясна річ, що ковдра йому на це не була потрібна, він узяв її, тільки щоб заплутати присутніх. Перервана розмова тут же відновилася, але я не став зупиняти супутників, бо балаканина заважала прислухатися не тільки мені, а й шпигунам, за якими полював Віннету. Примруживши очі, я спостерігав за краєм лісу.

Минуло п’ять хвилин, потім десять, далі чверть, а тоді й півгодини, і я навіть став турбуватися за Віннету, хоча знав, як важко вночі, в суцільній темряві, вистежити хитрого і спритного ворога. Нарешті почулися кроки і з лісу вийшов Віннету, загорнутий у ту ж ковдру. Я чекав, що він сяде поруч зі мною, але він зупинився в мене за спиною, і чужий голос промовив:

— А зараз цього!

Тільки тепер я побачив, що загорнутий у ковдру — не Віннету, а бородатий білий, обличчя якого видалося мені знайомим. Він замахнувся на мене прикладом, я покотився по землі, намагаючись уникнути удару, але не встиг. Він ударив мене прикладом, але не в голову, а в шию — місце ще вразливіше, ніж голова. Мене немов паралізувало, а від другого удару я знепритомнів.

Я пролежав без тями щонайменше п’ять або й шість годин, бо коли я насилу підняв важкі, мов налиті оливом, повіки, вже світало. За мить мої очі мимоволі знову заплющилися, і я запав у стан, схожий на страшний сон. Я лежав, і мені здавалося, що я помер, а наді мною хтось веде розмову про небіжчика. Я не розрізняв окремих слів, вони зливалися в тужливе бурмотіння, поки не пролунав голос, який, думаю, міг би пробудити мене від вічного сну.

— Проклятий апач упертий і не скаже ні слова, а цього я вбив! Так і знав, що не треба було бити його з усієї сили, але боявся, що він знову вислизне. Як же я хотів схопити його, дати відчути, що він цілковито в моїх руках, побачити страх у його очах! Я готовий віддати півжиття за те, щоб він ожив.

Від звуку цього голосу мої очі самі відкрилися, і я побачив над собою чоловіка, якого відразу ж упізнав, хоч він устиг відростити бороду. Я дивився на нього смертельно втомленими очима і від ненависті та безсилої люті приходив до тями. Читач зрозуміє, що я почував, — переді мною був… Сантер! Я спробував заплющити очі, щоб він далі вважав мене мерцем, а я тим часом міг виграти час і зібрати думки, але не зміг відвести від нього очей. Нарешті він помітив, що я дивлюся на нього, скочив на ноги й радісно вигукнув:

— Він живий! Мені не доведеться віддавати півжиття. Ха-ха-ха! Зараз ви побачите, що я правду казав, він розколеться, як порожній горіх. Ви впізнаєте мене, сер? — запитав він з масною ввічливістю.

Я мовчав, він повторив питання, а коли відповіді знову не почув, опустився поряд зі мною на коліна, схопив мене за комір куртки і струсонув так сильно, що голова моя вдарилася об каміння. Захищатися я не міг, мотузки обвивали моє тіло так, що я був схожий на кокон.

— Відповідай, смердючий пес, — кричав Сантер і тряс мене, як мішок. — Я бачу, що ти живий! Відповідай, а то я силою розтулю тобі рот і ножем змушу тебе ворушити язиком.

Моя голова безсило відкинулася назад, і бічним зором я побачив під деревом Віннету зі зв’язаними руками й ногами так жорстоко і витончено, що п’яти його мало не торкалися потилиці. Навіть цирковий акробат, який виконує номер під назвою «Людина без кісток», не може перебувати в такому положенні більше ніж півгодини. Які ж муки мусив пережити мій друг і брат! Поруч із ним сиділи Вартон із сином і племінником. Роллінса з ними не було.

— Ти будеш говорити?! — скаженів Сантер. — Ти впізнаєш мене?! Говори, або я накажу підсмажити тобі п’яти!

Мовчати далі було безглуздо: Сантер, здавалося, був готовий на все. Але в ту мить я думав не так про себе, як про Віннету, чиє становище було набагато гірше. Я не був певен, що зможу говорити, але