Читати книгу - "Віннету І"

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

Варто мені лише подумати про індіанців, як я відразу ж згадую турків. І яким би дивним не здавалося це порівняння, але воно має своє пояснення. На перший погляд в індіанців із турками мало спільного, але в певному сенсі вони таки подібні, бодай тому, що світ раз і назавжди склав собі про них думку, хоч перших це стосується більше, а других менше. Турків називають «хворими», а кожен, хто хоч трохи розуміє, про що йдеться, однозначно і без жодних сумнівів назве індіанців тільки «вимираючими»[1].

І це правда, раса червоношкірих справді вимирає! Від архіпелагу Вогняної Землі і далі вздовж озер Північної Америки простягається цей хворий велетень: розпластаний, прибитий до землі, понищений невблаганною долею, що не знає жалю. Він, як міг, боровся з нею, але марно. І все більше занепадав на силі. Йому вже недовго залишилося жити, а тремтіння, яке час од часу охоплює його оголене тіло, тільки віщує наближення смерті.

Але хіба він винен у своїй передчасній смерті? Хіба заслуговує на неї?

Якщо все живе справді має право на існування, якщо це правило поширюється і на загал, і на окремих живих істот, тоді червоношкірий має не менше право на життя, ніж білий, і може претендувати на можливість розвиватися як у суспільному, так і в державному просторах відповідно до своїх індивідуальних потреб. Тут, ясна річ, може хтось закинути, що індіанці не наділені необхідними для державотворення рисами. Але чи правда це? Я відповім твердим «ні», втім, не хотів би висловлювати жодних закостенілих істин, бо писання високочолих трактатів не входить у мої плани. Білі мали час для безперервного розвитку. Вони поволі, але невпинно просувалися від мисливців до пастухів, а від пастухів — до землеробів і фабрикантів. За цей час пройшло чимало століть. Але в червоношкірих цього часу не було, бо їм його стільки не дали. Їм довелося робити велетенський стрибок із найнижчої сходинки відразу до найвищої, а коли перед ними поставили таку вимогу, то ніхто не подумав, що так можна впасти й зазнати небезпечних для життя ушкоджень.

Закон про те, що слабший повинен підкорятися сильнішому, — це жорстокий закон. Але оскільки цей закон керує всім сущим із дня створення світу і чинний для всіх істот живої природи, то ми, мабуть, повинні погодитися з тим, що це лиш подоба жорстокості, або ж він цілком підлягає християнському милосердю, бо вічна мудрість, що створила цей закон, є водночас і вселенською любов’ю. Та чи можемо ми стверджувати, що по-християнськи милосердним було ставлення до червоношкірої раси?

Індіанці прийняли перших «блідолицих» не просто гостинно, вони майже обожнювали їх. І яку користь вони з цього отримали? Земля, на якій вони жили, споконвіку належала їм. А її у них відібрали. Які ріки крові при цьому пролилися і скільки жорстокості було вчинено, знає кожен, хто читав історію «знаменитих» конкістадорів[2]. Їхній приклад наслідували і згодом. Білі прийшли з солодкими словами на вустах, з гострими ножами за поясом і зарядженою зброєю в руках. Вони обіцяли любов і мир, але насправді породжували лише ненависть і боротьбу. Червоношкірі змушені були відступати назад, крок за кроком. Час од часу їм надавали «вічні» права на частину їхньої ж території, але вже через короткий час знову виганяли їх звідти геть, женучи все далі й далі. У них «купували» землю, але або не платили за неї взагалі, або ж — нікому не потрібними, позбавленими вартості предметами. А водночас ще й старанно привчали їх до «вогняної води», інфікували віспою та іншими, ще страшнішими хворобами, що винищували цілі племена і села. А коли червоношкірі намагалися обстояти свої права, то на них кидалися з порохом і свинцем, тож їм доводилося відступати перед більшою силою зброї білих людей. Від обрáзи за це червоношкірі мстилися на поодиноких білих, що зустрічалися їм на шляху, а наслідками цього були жахливі масові винищення червоношкірих білими. І це перетворило індіанців із колись гордих, стриманих, сміливих, правдолюбних, безкомпромісних і вірних своїм друзям мисливців на підступних, таких, які підкрадаються з-за спини, недовірливих і брехливих, але винні в тому не вони, а