Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Лягай. - пролунав поряд з нею голос.

Вона повернула голову і побачила високу Химерницю з довгим чорним волоссям, заплетеним у сотню кісок.

- Тревізо…

- Селюстір. Я ж казала. Лягай давай. Ти не дала вбити Ревіаль. Ви з Жеместьеє молодці. - казала Химерниця, з'єднуючи тканини на нозі Ейр.

- Ну, Максуд теж нічого. Насамкінець, звичайно, він не бився. Напевно, видихнувся. Чи задивився на Сандрін, не знаю. - нарочито голосно промовила сабазадонка.

- Щоб видихнутися мені... - Максуд замовк, розуміючи, що відкидаючи перший варіант, він автоматично погоджується з другим. - Скажи ще, що тобі не подобається, як б’ється Сандрін.

- А, то ти дивився, як вона б’ється? Я думала… - посміхнулася Ейр.

Максуд легенько штовхнув її ногою, проходячи повз.

- Ну, як вона? Буде жити? - спитав воїн, сідаючи біля Дезіре.

- Вона може й сама вже відповісти. - сказала Химерниця, що все ще лежала на землі. - Естель.

Максуд глянув на її спотворене болем обличчя. Миловидна дівчина трохи старша за двадцять. Жовте коротке волосся стирчить. Округле обличчя та великі очі.

- Ти молодець, Естель. - похвалив її воїн.

- Так, лежала я добре. Не знаю, чи впорався б хтось із вас із цією роллю краще за мене.

Максуд посміхнувся.

- Ти вижила. Це найголовніша твоя перемога. Побитися з противником часу буде достатньо. Повір. А зараз набирайся сил.

- Який чоловік. Мрія будь-якої... віслючки. - з нотками злості кинула Амайанта. - Ти молодець. Ти вижила. - казала вона, повністю скопіювавши голос Максуд. - Наступного разу візьми з собою подушку і покривало, бо я за тебе хвилююся. Як би ти не застудилася, лежачи на землі, поки ми боремося.

Воїн усміхнувся, відходячи убік. Він не хотів нікому заважати. Раптом його охопила здогад. Він зосередився на Амайанті, намагаючись зрозуміти її почуття до останньої краплі. Богиня кружляла навколо Химерниць і в якийсь момент завмерла. Вона повільно повернула до нього голову.

- Ти читаєш мене?

Максуд кивнув головою. Злість. Небагато, зовсім трохи. І ще два якихось почуття. Точно два. Одне дивно нагадувало… образу?

- Знаєш, якби ти вчасно не прийшла мені на допомогу, та стріла вбила б мене. - дивлячись на неї, сказав Максуд.

- Звичайно, дурник. Хто ти без мене? Це те, що я тверджу тобі від самого початку. Амайанта тут, Амайанта там. Я найсильніша ланка в нашому ланцюзі. - сказала дівчина в золоті, піднявши підборіддя в переможній позі.

Вона замовкла, потім насупилась і відвернулася. Повільно знову повернулася до нього. Опустила голову і примружила очі, пильно дивлячись на воїна. Інша її ланка ланцюга стояла і посміхалася.

- І що ти дізнався, ідіот?

Максуд посміхнувся ще ширше. Амайанта миттю підняла брови і висунула руку вперед долонькою до Максуду.

- Ні! Краще заткнись. Ти все одно своїми поганими вустами не зможеш гідно витлумачити мою божественну суть.

- Ти зовсім, як людина, Айя. Ти й раніше такою була? - поцікавився воїн.

- Ще одне слово, і ти дізнаєшся, якою я була раніше. - мило пригрозила богиня, граючи білим світлом у своїх очах.

- А я хотіла б почути те, що ти не даєш сказати Максуду. - підійшла Жазель. - Просто з огиди.

Клерк усміхнулася широкою щирою усмішкою. А ось Амайанта повернулася до Максуда, схиливши голову з застережливим виразом обличчя.

- Айя, немає нічого поганого в тому, що ти вважаєш, що заслуговуєш на похвалу.

- Заткнися.

- Коли хвалять інших, а ти думаєш, що повинні хвалити тебе, виникають природні почуття…

- Заткнися, я тобі сказала.

- Тим більше, ти справді заслужила моєї подяки. Ти врятувала мені сьогодні життя.

- Ти хоч рахуєш? Палички там закреслюй, я не знаю. Тільки блокнотів більше заготуй, віслюче. - кинула Амайанта, відлітаючи в небо. - І нічого я не чекала!

Максуд усміхався, дивлячись їй услід. Його веселий настрій передавався їй. Він знав. Іноді вона чинила опір, пригальмовуючи невідому їм раніше передачу почуттів. Але не зараз. Йому здалося, що вона, якби могла, увібрала б у себе всі його позитивні емоції.

- Вона людяніша за багатьох людей. - зітхнула Жазель. - Чому вона хоче здаватися такою суворою? Такою суворий, такою злою?

- Думаю, частково вона така й є. - сказав Максуд, чим остаточно заплутав дівчину.

Він пішов перевіряти стан своїх солдатів. Жазель ще довго кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що саме мав на увазі Максуд. Спочатку вона думала, що Амайанта — найгірше, що взагалі могло статися з людством. Потім Максуд поступово розвіяв її упередження. Сьогодні показав, що їй властиві навіть суто людські почуття. А тепер він сам каже, що в ній криється щось зле. Ось і на тобі. Припливли. Звідки почали туди й прийшли. Наша пісня гарна, починай спочатку. Жазель махнула рукою, відганяючи всі ці думки і пішла за ним, щоб бути ближче. Як би там не було, а спілкування з ним і дівчиною в золоті їй приносило задоволення.

- Сандрін, ти допоможеш? - спокійно спитав воїн.

- Звід! Я й забула! У тебе потрапила стріла тієї божевільної, я сама бачила. Як ти взагалі вижив? - вигукнула Жеместьє.

Сандрін підняла брови, ніби не вірячи її словам. Ого. Максуд кивнув, показуючи їй плече. Химерниця запалила очі і підійшла ближче.

- Ух. - сказала Дезіре, що теж підійшла. - Тепер чутливість на цій ділянці не відновити. Мітка смерті.

Максуд уважніше оглянув свою рану. На перший погляд виглядало все так само, як після будь-якого іншого поранення холодною зброєю. Ось тільки краї рани були безбарвними. Ні сірі, ні темні. А безбарвні. Як зів'яле листя сіль-трави. Комусь вони здаються сірими, комусь безбарвно зеленими, комусь просто вигорілими.

- Сірий колір. Їх Химерниця сіра. - продовжила Дезіре. - Хапач смерті.

- Ні, не хапач смерті. - поправив її Максуд.

- Але ж вона сіра?

- Сіра. - підтвердив воїн.