Читати книгу - "Трилогія смерті"

зливу, був Арбутнот. «Можливо!» Чом не може так бути, що хтось щось пронюхав про вбивство та й викрав тіло, аби отримати речовий доказ? Чом ні? Можливо, сталася та автотроща не через п’янство, а через смерть за кермом. Отож той, хоч би хто він був, хто зробив розтин тіла за двадцять років по загибелі, дістав собі доказ, яким можна шантажувати. Лишалося тільки виготовити фальшиве тіло, аби лякати ним студію та й гребти гроші лопатою.

— Краме, це чисте жахіття.

— Ба ні! Логічні міркування, побудова теорії, підбиття підсумків. І є лиш єдиний спосіб переконатися. — Крамлі втопив вогненний погляд у свій годинник. — Цього ж вечора. Постукаємо в Арбутнотові двері. Переконаємося, чи він удома, а чи хтось його звідтіля поцупив, аби вичитувати з його тельбухів призвістки й так налякати Цезареві напівбожевільні легіони, аби вони кинулися проливати кров.

А я задумався, як нам бути з цвинтарем. Нарешті промовив:

— Немає сенсу потикатися туди, не прихопивши з собою справжнього детектива, аби він усе перевірив.

— Справжнього детектива? — Крамлі аж відсахнувся на крок.

— Пса, що бачить носом.

— Що бачить носом? — Крамлі уважно вглядався в моє обличчя. — І чи не мешкає цей пес біля Темпл-і-Фіґероа? На четвертому поверсі?

— Посеред опівнічного цвинтаря, хоч би що ти бачив, тобі потрібен ніс. А в нього добрячий носяра.

— Ти про Генрі? Про найвеличнішого на світі сліпця?

— Яким він завжди й був, — запевнив я Крамлі.

53

Був я став перед Крамліними дверима, й вони відчинилися.

Був я став на узбережжі Констанції Реттіґан — і вона вийшла з моря.

А наразі я обережно ступав по голій підлозі старого помешкання, де колись жив, вимріюючи своє майбутнє зі стелі й не маючи жодного цента в кишенях, а в моїй портативній машинці «Сміт-Корона» стирчав чистий аркуш, вичікуючи, що ж я в нього вдрукую.

Став я перед Генріними дверима й відчув, як часто-часто забилося серце, адже ось тут, піді мною, була кімната, де померла моя люба Фанні, й оце вперше я сюди повернувся, відколи спливли ті довгі сумні дні, як навіки покидали мене добрі друзі.

Я постукав у двері.

До мене долинуло шкрябання ціпка, і хтось там приглушено прокашлявся. Зарипіли мостини.

Я почув, як Генрі вперся невидющим своїм чорним обличчям у внутрішню дверну панель.

— Я знаю, хто так стукає, — промурмотів він.

Я постукав удруге.

— Ахай йому!

Двері широко розчахнулися. Сліпі Генріні очі втупилися в пустку.

— Дай я глибоко вдихну!

Я видихнув, Генрі вдихнув.

— Святий Боже! — голос Генрі затремтів, мов полум’я свічки на легенькому леготі. — М’ятна гумка. Ти!

— Це я, Генрі, — лагідно сказав я.

Його руки простяглися, щоб намацати. Я схопив їх обидві.

— Боже! Синку! Ласкаво прошу! — вигукнув він.

Він схопив мене обіруч, міцно обійняв, а тоді, похопившись, що аж такого накоїв, одсахнувся.

— Вибач…

— Ні, Генрі! Повтори це!

То він і вдруге міцно мене обійняв.

— Де ж це ти був, хлопче, ой, де ж ти був досі! Як давно ми не бачилися… А Генрі сидить тут, у цій клятій озії, яку незабаром і знесуть…

Він крутнувся й подибав назад до крісла, а тоді звелів своїм рукам відшукати й оглянути дві склянки.

— Чи ж такі вони чисті, як мені здається?

Я подивився й кивнув, а тоді схаменувся, згадавши, й сказав:

— Авжеж.

— Не хотів би я наділити тебе якимись мікробами, синку. Ану, гляньмо. Ага, є!

Він витягнув шухляду, а з неї добув чималу пляшку щонайліпшого віскі.

— Ти п’єш таке?

— Із тобою вип’ю.

— Отака вона, давня дружба: усе кругом цього крутиться!

Він налив. Подав склянку порожньому повітрю. Але якось так сталося, що саме там і була моя рука.

Ми підняли наші напої, помахали ними один до одного, і сльози покотилися по його чорних щоках.

— Навряд чи ти бачив, як плачуть сліпі чорнюки, еге ж?

— Та вже й побачив, Генрі.

— Ану ж я перевірю, — він похилився вперед, помацав мою щоку, а тоді лизнув свій палець. — Чути сіль. А хай йому. Ти такий самий тонкошкірий, як і я.

— І завжди такий був.

— Не переступай через це, синку. Де ж ти досі був? Життя тебе кривдило? І як це, що ти сюди… — він затнувся. — Ой-ой! Біда?

— І так, і ні.

— А переважно біда? Та дарма. Я й не розраховував, що ти, ставши на власні ноги, скоро сюди повернешся. Тобто це ж не голова слона, чи не так?

— Але ж і не хвіст.

— Тільки близько до того, — Генрі засміявся. — Господи Ісусе, як добре почути твій голос, синку! Я завжди вважав, що ти гарно пахнеш. Тобто я хотів сказати, якщо вже у вдачу людини замішано невинність, то це є ти, звичний жувати аж дві м’ятні разом. Але ти ж не сидиш! Присядь. Дозволь, я тобі виповім свої клопоти, а тоді ти свої — мені. Вони знесли Венеційський пірс, позривали рейки венеційських потягів близького сполучення, вони зносять-зривають геть усе! А на тому тижні розвалять і цей будинок. І куди тоді всім нашим пацюкам? Як нам покинути корабель без рятувальних шлюпок?

— Оце аж так?

— Вони найняли термітів, щоб усе точили навіть і в неробочий час. Це внизу. Висадили команди підривників на дах. Ховрахи та бобри розгризають стіни, а ще ті привезли банду сурмачів, котрі розучують «Єрихоне, Єрихоне», і вони практикуються, репетирують-репетують на алеї, щоб своїми сурмами розвалити цей дім. І куди ж нам податися тоді? Уже й лишилося нас небагацько. Фанні упокоїлася, Сем упився на смерть, а Джиммі втопився у ванні. Ще тільки трішечки натисни, підштовхни — і всі ми, хто ще якось зацілів, опинимося в лабетах тієї, як там її, Костомахи. Тут і незчуєшся, як повзуча меланхолія вмить очистить прибутковий будинок від його пожильців. Тільки пусти одну хвору мишу до гурту, то це все одно, що й розписався: «Отримав чуму!»

— Невже аж так зле, Генрі?

— Від поганого куди? А в ще гірше! Та це ще туди-сюди. Так чи інак, а вже пора й переїхати десь. Та кожні п’ять рочків хапай свою зубну щітку, купуй нові шкарпетки й катай геть! Оце так я завжди й кажу. Чи знайдеться в тебе, хлопчику, місце, де б мене приткнути? Знаю, знаю! Там усе біле-білесеньке. Але я ж не бачу, то й яка мені, до дідька, різниця?

— Я маю вільну кімнатчину в гаражі, там я друкую. Вона — твоя!

— Пан Біг, Ісус і Святий Дух! Усі