Читати книгу - "Трилогія смерті"

І тут запал мій вичерпався.

Док Філіпс стояв із відпалою спідньою щелепою, от ніби я тицьнув йому в руку гранату з видертим загвіздком.

— А що, хтось проти того, аби я зайшов до Нотр-Даму? Я хотів би вилізти нагору й прикинутися, ніби я — Квазімодо. Там безпечно?

— Ні! — надто хутко заперечив док, кружляючи довкола мене, мов пес навколо пожежного гідранта. — Там небезпечно. Ми все ремонтуємо. А всю цю озію плануємо знести.

Тут він крутнувся і відійшов від мене.

— Дурень! Ти з глузду з’їхав! — крикнув він мені й зник у дверях собору.

Секунд десять я стояв, дивлячись на відчинені двері, а тоді враз так і похолов увесь.

Бо розчув, як там, усередині, щось мов буркнуло, потім застогнало, а тоді мов який кабель чи мотуз зашаргав-заторохтів об стіни.

— Док?!

Я зайшов у двері, але нічого в приміщенні не розгледів.

— Док?

Якась тінь мчала нагору, у висоти собору. От ніби десь туди, у сутінь, підіймали великий мішок із піском.

Це нагадало мені, як Роєве тіло погойдувалося над павільйоном № 13.

— Док!?

Пропав чоловік.

Я задивився в тій сутіні на щось схоже на підошви його туфлів, що поковзом рухалися все вище й вище.

— Док!

І тут воно сталося.

Згори щось гупнуло об підлогу собору.

Одна чорна туфля-мокасин.

— Господи Ісусе! — заволав я.

Тоді трохи позадкував і вздрів якусь довгу тінь, котру щось підіймало на соборні небеса.

— Док? — мовив я.

52

— Лови!

Крамлі кинув десятидоларову банкноту моєму таксистові, той посигналив клаксоном на прощання й поїхав геть.

— Геть як у кіно! — сказав Крамлі. — Хлопці-молодці шпурляють на таксі банкноти й не отримують ані цента решти. А їм за це: «Дякую!». Господи Ісусе! — мовив Крамлі, вгледівшись у моє обличчя. — Прийми! Оце прийми, всередину!

І вручив мені пиво.

Я випив і розповів Крамлі про собор, про дока Філіпса та як я почув щось схоже на крик і побачив тінь, що ковзала серед тіней. І про той єдиний чорний мокасин, що впав згори на запилюжену підлогу собору.

— Я щось бачив. Але хто б сказав мені, що саме? — закінчив я свою розповідь. — Студія зачиняється на ремонт. Я мав дока за негідника. Але хтось з інших негідників убив його. А тіла досі немає. Бідолаха док. І що це я кажу? Він же мені зовсім не подобався!

— Боже Всемогутній! — сказав Крамлі. — Ти приніс кросворд із «Нью Йорк Таймз», коли сам знаєш: мені до снаги тільки «Дейлі Ньюз». Ти тягаєш у мій дім мертві тіла, мов кіт, що хвалиться впольованими пацюками. Крими-Рими — й жодної рими. Перший-ліпший адвокат викине тебе у вікно. Перший-ліпший суддя розчерепить тобі голову своїм молотком. Психіатри відмовляться надати тобі привілей шокової терапії. Ти міг би промчати по Голлівудському бульвару, розкидаючи копчені оселедці, й тебе не посміли б затримати за засмічення міста.

— Атож, — понуро-приречено визнав я, впадаючи в депресію.

Тут задзеленчав телефон.

Крамлі передав слухавку мені.

Чийсь голос сказав:

— Шукають його тутечки, шукають його тамечки, розшукують скрізь того паскудника. Чи він на небі, чи ж він у пеклі…

— Ото клятий невловний Вогничок! — заволав я.

І випустив слухавку з руки, от ніби її вибухом яким вирвало. А тоді знову її й схопив.

— Де ти? — закричав я.

Гуммм… дзззз…

Крамлі приклав слухавку до свого вуха й похитав головою.

— Рой? — спитав він.

Я кивнув, мало не падаючи.

Зубами вгризся у найближчу кісточку, намагаючись вимурувати мур у своїй голові перед тим, що насувалося.

Бризнули з очей сльози.

— Він живий, він і справді живий!

— Заспокойся, — Крамлі тицьнув іще якийсь напій мені в руку. — Нахили голову.

Я схилився, щоб він міг помасажувати мені потилицю. Сльози потекли й закрапали з кінчика мого носа.

— Він живий. Хвала Богу.

— А чого ж він не телефонував раніше?

— Мо’, він боявся, — нічого не бачачи, я говорив у підлогу. — Я ж сказав: вони закриваються, беруть студію на замок. Мо’, він хотів, щоб я думав, що він загинув, аби я так говорив, і тоді б мене не чіпали. А ще може бути, що йому більше за нас відомо про Чудовисько.

Тут я сіпнув головою.

— Очі заплющ, — Крамлі досі працював над моєю потилицею. — Рота закрий.

— Боже мій! Він у пастці, йому не вирватись! Або він і не хоче втекти. Ховається. Ми повинні врятувати його!

— Врятуй мою с…ку! — відказав Крамлі. — А в якому ж там він місті? У Бостоні чи на задвірках? В Уганді, на сороковому градусі північної широти? У театрі Форда? Нас там просто застрелять. Там дев’яносто дев’ять чортових хованок, де він може залягти, а ми з тобою бігаймо довкола, мов прибацані пацани, та викликаймо його йодлями тірольськими: «Вийди! Вийди!» Аби тут-таки його й пришили? Іди сам гасай галала кругом студії!

— Страхопуд Крам.

— І хто б казав!

— Ти мені карк зламаєш!

— Ага, дійшло!

Похиливши голову, я дозволяв йому товкти і м’яти всі свої сухожилля та м’язи, відчуваючи, як вони перетворюються на тепле желе. Попри стьмяніння в голові я все-таки запитав:

— Ну, і що?

— Та дай мені обмізкувати все це! Прокляття якесь.

Крамлі здавив мою потилицю.

— Тільки без паніки, — пробурмотів він. — Якщо Рой засів там, на території, то ми повинні роздягати всю ту кляту цибулину шар за шаром, аби розшукати його в належному місці й у слушний момент. Ніякого галасу! А то нас накриє лавина.

Тепер руки Крамлі вже лагідніше м’яли мені поза вухами, по-отецьки.

— Уся ця шарпанина, схоже, якось пов’язана зі страхом студії перед Арбутнотом.

— Арбутнот, — замислено протяг Крамлі. — Я хочу оглянути його гробницю. Можливо, там і знайдеться якась ниточка до цієї таємниці. Ти певен, що він і досі там?

Я випростався і втопив погляд у детектива.

— Ти хочеш сказати: хто лежить у могилі Гранта?

— Так-так, як у тому давньому жарті. Бо ж звідкіля нам знати, чи генерал Грант усе ще лежить там?

— Ми таки й не знаємо. Двічі грабіжники-гробіжники викрадали Лінкольнове тіло. Сімдесят років тому вони були притарабанили його аж до цвинтарних воріт, де їх і накрили.

— Ну, то як?

— Можливо…

— Можливо?! — обурено крикнув Крамлі. — Боже, я відрощу собі більшу чуприну, аби мати що виривати! То ми йдемо перевірити Арбутнотову гробницю?

— Ну…

— Ти мені не «нукай», сто чортів тобі в печінки! — Крамлі люто зашкрябав по своїй лисині, спопеляючи мене очима. — Ти ж мені всі вуха прокричав, що той чоловік на драбині, в ту