Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

її й розпускає. Але вона результативна. Тепер так говорять у порту, але за кілька днів повторюватиме все місто. Ґригас продав Лігу графу і його покидькам з мечами на спинах. Коли в цю плітку повірять гільдії, які ще ні до кого не приєдналися, наприклад, Корабели Омбелії, то Цетрон приведе до Варильні п’ять тисяч людей. Я можу вирішити справу за два, а найбільше — за три дні. Коли він загине…

Зробив паузу. Головне — відповідна інтонація. Очевидним було те, що якщо Цетрон загине, то союз, який він зміцнював, розпадеться. Окремі гільдії стануть битися самі по собі, або ж побіжать до анвалара, відновлюючи клятви та ластячись, сподіваючись на милість. Злодіїв з Низького Міста міг втримати лише по-справжньому сильний ватажок.

Ґригас заспокоївся, хоча ліва його щока кривилася від нервового тику.

— Чому ти хочеш це зробити?

Альтсін стенув плечима.

— Мені потрібні гроші.

— Цього замало. Пару років тому ти вважався його вихованцем: він забрав тебе з вулиці, пригорнув, нагодував, одягнув, оплатив науку в школі, навчив професії… Тож я запитаю востаннє, і краще, щоб твоя відповідь мене задовольнила. Чому?

— Бо він мене підставив. Тобі й твоїм зарізякам. У тебе ж є люди в порту, так?

Обережного кивка мало вистачити за відповідь.

— Ну то можеш заощадити на їхніх грошах. Коли я до нього підійшов, Товстий розмовляв зі мною надто довго, навіть як на свій звичай. А на прощання обійняв мене й сказав, що втрачав зі мною час з двох причин. По-перше, зі старих сентиментів, а по-друге, бо це урок, який він хотів мені дати. Гундер у Калюжнику — це і був цей урок. І зламані ребра. Цей клятий товстун розмовляв зі мною так довго, аж доки не впевнився, що твої шпигуни нас помітили. А це, вочевидь, означає, що він знає, хто шпигує за ним, і скоріше за все накаже цьому «комусь» при першій же нагоді попливти на той бік океану. Але це значить, що він виставив мене на смерть. Хотів переконатися, хто повернувся до міста — ну то й довідається. Дві тисячі імперських — ось моя ціна.

— І він підпустить тебе на довжину кинджалу?

— Він потребує кожної людини. А коли я піду до нього та розповім про Гундера й про те, як я ледве втік, та ще й покажу поламані ребра — він нічого не запідозрить.

Запала мовчанка. Ґригас свердлив його проникливим поглядом, вогонь в кошах потріскував, тіні танцювали на кам’яних стовпах, на підлозі, на обличчі анвалара.

— Дві тисячі — це багато. Я не заплатив би стільки навіть за князя.

— До князя легко підібратися. Він не ватажок портових злодіїв, який очікує на кинджал від кожної руки, і його не оточують люди, які завдячують йому всім, чого вони досягли. Я би й сам не дав за князя більше, ніж двісті. Крім того, кому здалося вбивати князя? Та й ти купуєш не смерть Товстого.

— А що?

— Спокій та владу в Низькому Місті. Впевненість, що багато років ніхто не погрожуватиме твоїй позиції. Врешті-решт, ти купуєш власне життя.

Тиша. Повернувся непроникний вираз обличчя, спокій та байдужість.

— А чому ти вважаєш, що влада в Низькому Місті має виглядати так, як досі? — почулося ззаду.

Хтось приклав між лопатками злодія жбан із розлюченими шершнями. Він мало не підстрибнув, стримавши крик лише в останню мить. Поволі розвернувся так, аби бачити і анвалара, і нового гравця. Магія, Сила, яку той випромінював, була такою потужною, що навіть полум’я, здавалося, пригасло й відхилилося назад. Альтсін кинув оком на Ґригаса, який немов побачив власну смерть, тож злодію не було потреби розглядатися навсібіч, щоби знати, що люди анвалара кудись зникли, розпорошилися під стінами або ж утекли на дах.

Кожного можна купити, і в деяких випадках найкраща монета — це страх.

Він навіть не здивувався, коли чужинець увійшов у коло світла, блискаючи руків’ям півтораручника за спиною.

— Часи Ліги й старих порядків добігають кінця, приятелю. Вже не буде банд грабіжників, які вводили на вулицях власний закон.

Пора із цим скінчити, пора, аби Володар Битв пригадав про належне йому місце та об’яв це місто своїм безсмертним духом, аби його очистити й повести до слави…

Альтсін припинив слухати десь на середині другого речення.

До нього доходило, що саме цей графський різник говорив, але подробиці не мали значення. Адже як завжди йшлося про щось в дусі «тепер ми тут керуємо».

Злодія більше цікавило, як цей сучий син із мечем рухається, як ставить ноги, м’яко й легко угинаючи коліна, наче беручи участь в повільному, до абсурду формалізованому придворному танці. І його одяг: чорні штани, сорочка, а ще легка камізелька поверх них. Нічого, що могло би сповільнювати й стримувати його рухи. Нічого, що відбирало б контроль над ходом бою. Коли він стає до двобою із чимось таким, як отой шмат заліза, який хлопець тягав на спині, треба або надягати повний пластинчатий обладунок, або покладатися на швидкість і уникання.

Хлопець… Правильне слово. Це обличчя, здається, ще не пестила бритва. Шістнадцять, сімнадцять років? Молодий як на когось, хто пробуджував такий жах.

Але тут справа не в тому, як він рухався і не у великому мечі за спиною. Йшлося про Силу, яку випромінювала його постать. Про ауру Потуги. І ця потуга раптом стиснула кулак.

 

…крики й тупотіння. Виття, здавалося, доноситься звідусіль, наче кричали небо та земля. Кінь трясе головою, форкає. Запах крові непокоїть навіть його, жеребчика, якого тренували до бою.

За мить виття змовкає, розпадається на окремі звуки, брязкіт металу, скиглення поранених, чавкання тисяч ніг.

Він озирається і вдивляється в сусіднє взгір’я. Не має цього робити. Знає, де знаходиться Амуроеє, Рука Розради, але знати й бачити — це дві великі різниці. Вочевидь, вона знає, що він на неї дивиться, здіймає догори скривавлений спис на знак того, що все нормально. Її жест настільки ж зайвий, як і його погляд, бо якби щось було не так, то він відразу б це відчув. Але бажає дивитися й бажає, аби вона про це знала. Сестра по війні, різанині й смутку.

Унизу, біля підніжжя пагорбу, який треба втримати, піхота порядкує стрій. Важкі щити знову створюють лінії, довгі пики виростають лісом над їхніми верхніми краями. «Відступити на десять кроків», — думає він, і п’ять тисяч людей роблять десять кроків назад. Тепер ворог на своєму шляху зустріне нову перешкоду, бо розм’яклий від крові грунт буде слизький під