Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Попереду — останнє поселення. Палісад вже знищений, лінії дивних овальних будинків звідси здаються дитячими іграшками. Розвідники доносять, що залишилося кількадесят самиць і щенят. Самиці могли стати проблемою. Вони високі, як і їхні воїни, майже в сім стоп, жилаві, сильні й завжди б’ються за молодих. Мають вузькі долоні з пальцями, що закінчуються пазурами, і він вже бачив, як ті рвуть ними людські горлянки. Добре, що блакитношкірих не підтримує жодна з внутрішніх Сил. Вони прибули самі й хоча вміли користатися магією, але не могли противитися йому.

І все ж він втратив тут більшість армії й вирішив, що не стане більше проливати кров воїнів.

Він вказує на поселення Ґенлесху. Перший з його бойових чарівників розставляє своїх людей, дивиться якусь хвильку на поселення й тягнеться за Силою. Він сам відчуває її і стає сповнений поваги. Ґенлесх — винятково талановитий чарівник. Якби знайшлося кількасот таких, як він, могли б устати проти нього самого. Але такі як Ґенлесх народжуються один на десять тисяч, або й рідше.

Він незначно посилює заклинання чарівника власною міццю, й земля трясеться, коли хвилі енергії сунуть шкарлупою планети її зустрічаються під поселенням. Чується тріск, що трясе небеса, й потворна щілина рве землю. Овальні хати провалюються в неї, наче за наказом. Здіймається дим і водна пара.

Йому здається, що він чує далекий крик…

…роблять відчайдушні речі.

Фляга випала з рук злодія. Знову. Посеред дня. Коротше, ніж за удар серця, демон втягнув його в світ своїх видінь. А якби він саме сходив по драбині? Ліз по мотузці? Бився?

Глянув на море — над хвилями почала збиратися вечірня імла.

Люди у відчаї роблять відчайдушні речі.

* * *

Йому не зв’язували рук, хоча він цього очікував. Лише обшукали, забрали зброю та відіслали гінця вниз за інструкціями. За кілька хвилин прийшов наказ привести його до Ґригаса.

Усередині склади справляли враження. Десь п’ятдесят колон, поміж якими палали коші з дровами, здіймалися вгору, наче кам’яний ліс. Ба більше, там було чимало смолоскипів, лампадок і каганців. Велика брама зачинена зсередини й посилена десятками товстих дощок, що прибиті до неї. Якби не вогонь, то у приміщенні, напевне, мало що можна було б роздивитися. Зрозуміло, могло йтися про те, що Ґригас боявся темряви. Хтось настільки заляканий має тремтіти перед кожною тінню.

Альтсін дивився й рахував. Люди анвалара стояли, грали в кості чи дрімали на примітивних, збитих з дощок нарах. Усі мали зброю під рукою, і було їх добряче із сотню. Він не помилявся, спостерігаючи за дахом, — більшість зарізяк Ґригаса сиділи всередині складів, очікуючи на напад. Кожен, хто насмілився б ударити по них, за кілька хвилин мав би справу з групою не в кількадесят, але в кілька сотень бандитів. Якщо нападник погано підрахує свої сили, то з мисливця перетвориться на дичину.

Ватажок Ліги його здивував. Злодій ніколи в житті його не бачив, але десь у глибині душі уявляв анвалара товстим спітнілим кабаном, який лежить у норі на купі оксамиту й обгризає телячу ногу. Проте чоловік, що з’явився перед ним, був худорлявим, мало не жилавим. Мав обличчя мандрівного монаха, який постійно недоїдає та спить під голим небом. Він мав винятково проникливий погляд.

Ґригас сидів на криво склепаному стільці, під одним із центральних стовпів. Навколо палало кілька кошів із дровами, а їхнє світло надавало обличчю чоловіка майже аскетичного вигляду.

— Ти, кажуть, скрадався дахами, — відізвався він трохи хриплим голосом.

— Твої люди так сказали? — Альтсін торкнувся рукою кармазинового плаща. — Тож чому, як ти вважаєш, я вдягнувся отак?..

— І чому ж? — Щоб вони здалека бачили, що я наближаюся, не панікували та не почали стріляти.

Анвалар вказав на два кинджали, які лежали поряд.

— А це?

— Це? Сімейні реліквії. Я подумав, що якщо вже стану скрадатися, — він підкреслив останнє слово іронічною посмішкою, — то принаймні візьму їх із собою. Твої хлопці виявилися б розчарованими, якби не знайшли їх у мене, еге ж?

— Давай я здогадаюся. Ти прийшов, аби прийняти мою пропозицію?

— Ні. Я прийшов, аби зробити власну.

Вони розмовляли наодинці. Навколо, десь за тридцять кроків, не було нікого, а гомін сотень людей і шум води в каналах добре охороняв їх від підслуховування, але Альтсін ні на мить не вірив, що Ґригас залишився без охорони. Легке свербіння між лопатками було таким самим виразним, як і сотня храмових дзвонів. Десь поблизу був чарівник, може навіть кілька, що охороняв свого ватажка. Крім того, якби цей сучий кіт мав звичку вести розмови віч-на-віч із кожним підозрілим кадром, якого не він сюди привів, то не зумів би зберегти місце анвалара навіть на кілька місяців.

— Я думав, що це одна з тих пропозицій, які не потребують обговорення.

— Ти думав, що цього дурня Гундера й кількох горлорізів вистачить, щоб її надати. Але всі помиляються.

— Схоже на те. Тож чого ти хочеш?

— Дві тисячі імперських, а не п’ятсот. І не буде отрути. Я все зроблю по-своєму. І всім нам буде від того користь.

— Ти так вважаєш?

Досі той самий тон, той самий погляд, той самий байдужий вираз обличчя.

— Так. Минуло б кілька днів, перш ніж я мав можливість випити з Товстим, і ще кілька — доки він би помер. Ми обидва знаємо, що він може вдарити раніше. Він майже готовий. Це був би найзлостивіший жарт Володарки Долі, якби він перерізав тобі горлянку, щоб потім сконати самому.

— І ти вважаєш, що йому це вдалося б? Знадобилася б ціла армія, щоб сюди дістатися.

— Він має армію. П’ять років тому в порту було майже триста людей, а тепер, коли до нього долучилася решта?.. Тисяча? Півтори? Ти захистишся від такої сили? У місті ставлять п’ять до одного на Товстого.

— Хто сказав, що це все, що я маю?

— Хто сказав, що граф дотримає слова?

Він вцілив ідеально влучно. Ґигас шарпнувся, наче отримав кинджалом у черево, зблід, його обличчя скривилося в некрасивій, близькій до паніки гримасі. Альтсін почув застережливий дзвіночок під черепом. Люди в паніці роблять дурнуваті речі, особливо якщо в них під рукою кількасот бандюганів.

— Звідки ти знаєш?!

Голос також змінився, небезпечно наближаючись до крику.

— Це лише чутка, яка починає кружляти вулицями. Зрештою, я підозрюю, що Товстий сам