Читати книгу - "Нічний цирк"

— Ти Бейлі, еге ж? — запитує вона.

— Так, — відповідає Бейлі, роздумуючи, чи кожен у цирку знає, хто він такий.

— Ти спізнився, — повідомляє йому дівчина-змія.

— Куди спізнився? — збентежено перепитує хлопчик.

— Сумніваюся, що вона змогла б протриматися довше.

— Хто? — знову не розуміє Бейлі, хоча в голові з’являється думка, що дівчина-змія має на увазі весь цирк.

— І, звісно ж, — веде далі вона, — якби ти прийшов раніше, усе могло б скластися інакше. Вибір часу — дуже делікатна річ.

— А де Крихітка? — цікавиться Бейлі.

— Міс Пенелопа зараз нездужає.

— Хіба вона не знає, що я тут? — не вгаває хлопчик.

— Можливо, вона дуже добре знає, що ти тут, але це не змінює того факту, що вона, як я вже сказала, зараз нездужає.

— А ви хто? — питає Бейлі. У плечі пульсує біль, і він уже не може пригадати, у який момент усе втратило зміст.

— Можеш називати мене Тсукіко, — каже дівчина-змія й глибоко затягується сигаретою.

Позаду неї стримить велетенський казанок з кованого заліза. Тепер він нерухомий і порожній. Земля навколо нього, зазвичай розфарбована чорно-білими спіралями, тепер просто темна, наче її проковтнула порожнеча.

— Я думав, вогнище ніколи не згасає, — зауважує Бейлі, підходячи ближче.

— Раніше так і було, — погоджується Тсукіко.

Діставшись до краєчку досі гарячої залізної чаші, Бейлі зводиться навшпиньки, щоб зазирнути всередину. Вона майже по вінця повна дощової води, і темна поверхня на вітрі вкривається брижами. Земля під ногами чорна й багниста, і, задкуючи, Бейлі випадково штовхає ногою чорний капелюх-котелок.

— Що тут сталося? — питає хлопчик.

— Важко пояснити, — озивається Тсукіко. — Це довга й заплутана історія.

— Котру ви не збираєтеся мені розповідати, чи не так?

Дівчина злегка нахиляє голову, і Бейлі бачить, як на її вустах з’являється тінь усмішки.

— Ні, не збираюся, — каже вона.

— Чудово, — бурмоче під ніс Бейлі.

— Бачу, ти теж став під знамена, — зауважує Тсукіко, показуючи сигаретою на його червоний шарф. Бейлі не певен, що потрібно відповісти, але дівчина-змія не чекає на відповідь і веде далі: — Гадаю, це можна назвати вибухом.

— Вогнище вибухнуло? Як?

— Пам’ятаєш, я казала, що це важко пояснити? Нічого не змінилося.

— А чому намети не згоріли? — питає Бейлі, навсібіч роззираючись подвір’ям, де тягнуться нескінченні смугасті ряди. Деякі шатра, що стоять найближче, забризкані багнюкою, але жодне не згоріло, лише земля довкола обвуглилася.

— Це заслуга міс Бовн, — пояснює Тсукіко. — Підозрюю, що без її запобіжних заходів ми б зазнали значно більшої шкоди.

— Хто така міс Бовн? — знову озивається хлопчик.

— Ти ставиш багато запитань, — відповідає дівчина-змія.

— А ви не відповідаєте на більшість із них, — захищається Бейлі.

Тепер уста дівчини остаточно витягуються в усмішку, яка чомусь здається хлопчикові аж занадто дружньою.

— Я лише посильний, — зізнається Тсукіко. — Я тут тільки для того, щоб замість конвою провести тебе на місце зустрічі, де ти зможеш усе обговорити. Гадаю, так сталося тому, що зараз я — єдина жива душа, котра має хоч якесь уявлення про те, що тут сталося й чому ти тут опинився. Прибережи свої запитання для когось іншого.

— І хто такий цей інший? — продовжує Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє дівчина-змія. — Ходімо сюди.

Вона веде його вперед, оминаючи вогнище, а потім прямує до іншого боку внутрішнього двору. Деякий час вони йдуть прилеглою алеєю, де багнюка шарами чіпляється до колись блискучих черевиків Бейлі.

— Ось і прийшли, — оголошує Тсукіко, зупиняючись біля входу в намет, і Бейлі підходить ближче, щоб прочитати вивіску. Щойно погляд падає на слова, хлопчик пригадує, що це за намет.

СТРАХІТЛИВІ ТВАРЮКИ Й НЕЗВИЧАЙНІ ПОТВОРИ

ДИВА З ПАПЕРУ Й ТУМАНУ

— Ви йдете зі мною? — з надією питає Бейлі.

— Ні, — хитає головою Тсукіко. — Я лише посильний, пам’ятаєш? Якщо знадоблюся, я буду на подвір’ї.