Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Це звучить жахливо, — я скривилася, відчуваючи, як мене проймає холод від самого опису.

— Ще й як, — підтвердив він, продовжуючи. — Чим більше магії болотяна відьма поглине, тим довше проіснує. Але зрештою вона втрачає останню краплину магії, і тоді її тіло розчиняється, залишаючи лише болото.

Я мимоволі потягнулася ближче до Кассандра, шукаючи підтримки. Він, здається, помітив це, але нічого не сказав, лише продовжував уважно стежити за шляхом попереду.

— Чому тоді Азар не тікав? — запитала я, намагаючись зрозуміти різницю між моїм рудим лисеням і котами Найтвіллів.

— Коти — найбільші провідники магії, — раптом втрутилася Офелія. Її голос звучав із несподіваною впевненістю, що змусило мене на мить замислитися. — Чим довше вони живуть із своїми хазяїнами, тим більше магії можуть накопичити.

— А Азар? — я перевела погляд на Кассандра, підозрюючи, що він має власну відповідь.

— Азар просто лисеня, — відповів він, краєм губ усміхнувшись, ніби намагаючись приховати свої справжні думки.

— Просто лисеня, яке знаходить потрібні й рідкісні трави? — не втрималася я від іронії, піднявши брову.

Кассандр зітхнув, ніби визнаючи поразку.
— Добре. Азар не звичайне лисеня.

— Коли будемо вдома, скажеш це при ньому, — пирхнула я, і мимоволі на обличчі з'явилася посмішка.

Хоча ми розмовляли, думки про болотяну відьму не полишали мене. Я спробувала уявити її, але всі образи з книг здавалися надто нереальними. В житті це мало бути щось зовсім інше, значно страшніше.

— Кого ви бачили? — несподівано запитала я, дивлячись на обох своїх супутників. — Що вам вдалося побачити незвичного?

— О, я мало що бачила, — одразу зізналася Офелія. Вона енергійно змахнула рукою, наче відкидаючи будь-які спроби її допитувати. — Але й не дивно. Я не великий любитель подорожей у ліси, болота чи гори. Мені подобається комфортний відпочинок. З чаєм, книжкою і гарним видом на захід сонця.

Я перевела погляд на Кассандра.

Кассандр задумався, і це рідкісне для нього замислене обличчя мене зачарувало. Його темно-сині очі звузилися, а погляд став віддаленим, ніби він шукав у своїй пам’яті щось важливе й забуте.

— Я ще дуже молодий за мірками Аларії, — нарешті сказав він, обережно підбираючи слова. — Тому не бачив чогось надто виняткового. Але все-таки дещо цікаве траплялося.

Я кивнула, заохочуючи його продовжувати, і краєм ока помітила, як Офелія нахилилася ближче, її очі горіли цікавістю.

— Я бачив розрив часу, — почав він, і його голос став глибшим, навіть трохи урочистим. — Це рідкісне явище, коли можна побачити відбитки подій, які відбувалися в цьому місці в минулому. Це схоже на прогулянку серед тіней, які проживають свої спогади.

Ми з Офелією слухали затамувавши подих.

— Кілька разів я бачив криваву блискавку. Це трапляється під час бурі, коли блискавки стають червоними й залишають за собою магічні сліди. Це захопливо виглядає, але краще триматися подалі.

— І ще? — підганяла я, не ховаючи захоплення.

— Ілюзорні міражі, — продовжив він. — Вони виникають через надлишок магії в повітрі. Їхня природа зачаровує, навіть якщо вони часте явище. Ще я бачив примарних охоронців — духів, які з’являються в місцях із сильною магією, щоб захищати її.

Його голос звучав упевнено, але не надмірно захоплено, ніби він намагався зберігати свою холодну манеру, навіть описуючи щось вражаюче.

— А ще? — не вгамовувалася я, бо його слова переносили мене у світ, який здавався водночас далеким і близьким.

— Вогняні привиди. Це духи, які живуть у полум’ї й створюють магічні ілюзії. Вони мало не спалили мій портфель.

Я засміялася, уявивши його серйозний вираз обличчя в той момент.

— І колись у лісі, що за нашим будинком… — додав він, цього разу тихіше.

— У тому самому лісі, де я заблукала? — перепитала я, трохи нахилившись уперед.

— Саме там, — кивнув Кассандр. — Я врятував дерево, яке було домом для німфи.

Я широко розплющила очі.

— Німфи існують?

— Звісно. Але вони рідко з’являються чаклунам і відьмам. Вдячна німфа подарувала мені особливий листочок, який міг зцілювати рани, — його голос раптом став трохи зніяковілим.

— А ще вона… — він зробив паузу.

— Вона що? — я нахилилася до нього, ніби боячись пропустити щось важливе.

Офелія хихикнула й промовила:

— Німфи завжди дякують по-особливому, — її очі блищали від задоволення, що вона випередила його з відповіддю.

— Вона поцілувала мене, — сухо зізнався Кассандр, і його вуха помітно почервоніли.

— Німфи часто таке роблять? — запитала я, ледве стримуючи сміх.

— Так вони виражають вдячність, — пробурмотів він, втупившись у землю, щоб уникнути мого погляду. — Німфа перетворюється в дівчину для чаклуна і в чоловіка для відьми.