Читати книгу - "Нічний цирк"

— Тому що мені здалося, що він може врятувати вас. Я не знала, що й думати про це; досі не знаю. Але карти сказали про це, як і про решту. Так чітко, як ніколи. Тоді я ще думала, що все може закінчитися інакше. Я помилялася. Схоже, я частенько помиляюся. Але, мабуть, настав час пошукати собі якесь інше заняття.

Марко зупиняється. У світлі ліхтарів його обличчя блідне.

— Що ти намагаєшся сказати? — питає він.

— Я намагаюся сказати, що ти мав шанс, — пояснює Ізобель. — Шанс бути з нею. Шанс, що все владнається якнайкращим чином. Я майже хотіла, щоб так усе й було, чесне слово, попри все. Я досі хочу, щоб ти був щасливим. І ти мав можливість. — Дівчина ледь помітно сумно всміхається й опускає руку в кишеню. — Але знову обрав неправильний час.

Вона виймає з кишені руку й розтискає пальці. На долоньці лежить купка блискучих чорних кристалів, дрібних, як попіл.

— Що це? — питає Марко, коли віщунка підносить руку до вуст.

Замість відповіді Ізобель легенько дмухає на долоню, і попіл летить до Марко пекучою чорною хмарою.

Коли курява всідається, на хіднику залишаються Ізобель і покинутий портфель Марко біля її ніг. Ідучи геть, дівчина забирає його із собою.

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Хоча довкола все змінилося, цирк має такий само вигляд, як тоді, коли стояв на їхніх полях. Так думає Бейлі, нарешті зупинившись біля огорожі. Хлопчик засапався від бігу через ліс, і в боці неприємно коле.

Але змінилося ще дещо. Обіпершись на ворота й намагаючись віддихатися, Бейлі якусь мить витріщається на вивіску, що височіє над звичною, тою, що містить розклад робочих годин:

ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕСПРИЯТЛИВУ ПОГОДУ

Раптом хлопчик розуміє: змінився запах. Це вже не той аромат карамелі, ідеально приправлений дерев’янистим запахом веселого багаття, а важкий сморід чогось горілого й мокрого з нудотним солодкавим присмаком.

Його й справді починає нудити.

За вигадливою металевою огорожею не чутно жодного звуку. Намети заклякли. Рухається лише годинник над ворітьми — неспішно лічить пообідні години.

Бейлі швидко виявляє, що не може прослизнути досередини між ґратками в паркані так просто, як тоді, коли йому було десять років. Між ними занадто вузько, хай там як він намагався зіщулити плечі. Якась частина його сподівалася, що за парканом на нього чекатиме Крихітка, але поки не видно ні душі.

Паркан занадто високий, щоб його можна було перелізти, тож Бейлі вирішує просто сидіти перед воротами, поки не сяде сонце, аж раптом помічає вигнуту гілку, що не торкається паркана, але простягається дуже близько й висить просто над його закрученими вістрями.

Звідти він може зістрибнути. Якщо обере кут правильно, то приземлиться на доріжку між наметами. Якщо неправильно — швидше за все зламає ногу. Але це найменша з проблем, що можуть чекати на нього всередині, до того ж це можливість потрапити до цирку.

Видертися на дерево вдається досить легко, а найближча до цирку гілка достатньо широка, щоб дійти по ній майже до самого паркана. Але Бейлі не вдається втримати рівновагу, і спроби здійснити граціозний стрибок завершуються чимось схожим на заплановане падіння. Хлопчик важко гепається на доріжку й котиться до стіни намету, здіймаючи за собою з землі хмару білої пудри.

Ноги болять, але, схоже, працюють, а от плече забите, на долонях місиво з подряпин, бруду й пудри. З рук її досить легко стрясти, а до пальта й нових штанів вона припала міцно, як фарба. І він знову стоїть посеред цирку сам-один.

— Правда чи забаганка, — бурмоче Бейлі собі під ніс.

Навколо його ніг танцює сухе крихке листя, занесене вітром крізь паркан. Плями приглушених осінніх кольорів руйнують чорно-білу гаму.

Бейлі не певен, куди йти. Він якийсь час тиняється доріжками, сподіваючись побачити Крихітку за кожним рогом, але бачить лише порожнечу й смуги. Урешті хлопчик вирішує піти до подвір’я, туди, де горить вогнище. Коли він повертає за ріг, за яким розгортається широкий двір із вогнищем, його більше дивує те, що вогонь не горить, ніж те, що дехто тут на нього чекає.

Але постать біля чаші з викуваного заліза — це не Крихітка. Ця жінка занадто низька, у неї надто чорне волосся. Коли вона повертається, Бейлі бачить затиснений у вустах довгий срібний мундштук і дим, що зміями звивається довкола неї.

Йому знадобилося трохи часу, щоб упізнати дівчину-змію, котру хлопчик бачив лише один раз, коли вона зав’язувала на платформі своє тіло