Читати книгу - "На лезі клинка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Баяз вишкірився.
— Даруйте, майстре Сульте, ну і важко ж вам догодити.
— Гадаю, правильно було би звертатися до мене Ваше Преосвященство, — прошипів архілектор.
— Це так, це так. Бачу, що ви не заспокоїтесь, поки я не зламаю якісь меблі. Одначе мені би дуже не хотілося розлити увесь суп, тому... — з несподіваним тріском крісло архілектора підломилося. Він тільки й встиг, що потягнутися рукою до скатертини, а за мить у вирі уламків полетів на підлогу і зі стогоном розпластався на ній. Король різко прокинувся, а гості лише здивовано кліпали, охали і витріщались. Баяз не звертав на них уваги.
— Суп просто чудовий, — мовив він, гучно сьорбнувши з ложки.
Будинок Творця
ень видався непогожий, і різкий, темний обрис Будинку Творця похмуро стримів серед грозових хмар. Холодний вітер завивав вулицями і площами Аґріонта, надимаючи чорний плащ Глокти, який кульгав за капітаном Лютаром і так званим магом у супроводі пошрамованого північанина. Він знав, що за ними стежать.«Стежать усю дорогу. З вікон, із дверей, із дахів». Практики були всюди — він відчував на собі їхні погляди. Глокта частково очікував, частково сподівався, що Баяз і його супутники щезнуть вночі, але цього не трапилось. Голомозий старий виглядав таким спокійним, ніби пообіцяв відкрити простий погріб, і Глокті це не подобалось.
«Коли скінчиться його блеф? Коли він здійме руки вгору і зізнається, що все це гра? Коли ми дістанемося Університету? Коли перетнемо міст? Коли будемо стояти перед самісінькими дверима Будинку Творця, і ключ не підійде?»
Але десь в глибині таїлась думка: «А якщо це не скінчиться? А якщо двері відімкнуться? А якщо він справді той, за кого себе видає?»
Поки вони простували порожнім внутрішнім двором до Університету, Баяз балакав з Лютаром.
«Настільки ж невимушено, як дід зі своїм улюбленим онуком, і не менш нудно».
— ...звичайно, зараз місто значно більше, ніж було за часів мого останнього візиту. Візьмемо той район, який ви називаєте Три Ферми, де зараз на повний хід вирує життя. Я пам'ятаю, коли на його місці було усього три ферми! О так! І вони були далеко за міськими мурами!
— Е-е... — протягнув Лютар.
— А щодо нового штабу Гільдії спайсерів, то я ще не бачив такого вихваляння...
Поки Глокта кульгав за ними двома, його мозок кипів, вишукуючи прихований зміст у морі базікання, прагнучи знайти порядок в хаосі. Питань було безлік.
«Навіщо обирати свідком мене? Чому не самого архілектора? Невже цей Баяз гадає, що мене легко обдурити? І чому він обрав Лютара? Бо той виграв Турнір? І як він узагалі виграв? Може, він задіяний в цьому обмані?»
Але якщо Лютар і був задіяний у якомусь зловісному плані, він не подавав знаку. Глокта не бачив жодних натяків на те, щоб за цією личиною самозакоханого молодого дурня могло ховатися щось більше.
«І ось ми підходимо до нашої останньої загадки».
Глокта глянув на дебелого північанина. Його пошрамоване обличчя не виражало ніяких лихих намірів — воно, власне, взагалі нічого не виражало.
«Який він насправді — дуже дурний чи дуже розумний? Ні се ні те чи небезпечний? Слуга чи господар?»
На це не було відповідей. Поки що.
— Так, від цього місця мало що залишилось, — сказав Баяз, коли вони спинилися перед дверима Університету, і звів брову, дивлячись на похмурі похилені статуї. Відтак різко постукав у потемнілі від часу двері, що аж скрипнули завіси. На подив Ґлокти, їм відчинили майже миттєво.
— На вас чекають, — прохрипів старезний воротар.
Вони обійшли його і поринули в морок.
— Я проведу вас до... — почав старий, з натугою закриваючи скрипучі двері.
— Не варто, — кинув Баяз через плече, вже віддаляючись запиленим коридором, — я знаю дорогу!
Глокта ледь поспівав, обливаючись потом, незважаючи на холодну погоду. Весь час його пекла нога. Через шалений темп у нього бракувало сил на те, щоб думати, звідки голомозий виродок може так добре знати будівлю.
«Але те, що він її знає, це точно».
Баяз курсував коридорами так, наче проводив тут кожен день свого життя, гидливо цокаючи язиком на стан будівлі і водночас не замовкаючи ні на мить.
— ...Ви колись бачили стільки пилюки, капітане Лютар? Я не здивуюся, якщо це кляте місце не прибирали ще з часів мого останнього візиту! Не уявляю, як людина може думати в таких умовах! Не уявляю...
Цілі століття мертвих і справедливо забутих Адептів похмуро дивилися зі своїх портретів, наче їх дратував увесь цей шум.
Повз них проносилися коридори Університету. Тут не було нічогісінько, крім старих, засиджених мухами картин і запліснявілих книжок. Джезаля не цікавили книжки. Він прочитав кілька томів про фехтування і верхову їзду, про знамениті військові кампанії, одного разу відкрив величезну книгу з історії Союзу, яку знайшов у кабінеті батька, і знудився за три-чотири сторінки.
Баяз і далі розпинався.
— Тут ми боролися зі слугами Творця. Я це добре пам'ятаю. Вони благали Канедіас про порятунок, але він не спускався. Того дня у цих коридорах лилася кров, лунали крики, вився дим.
Джезаль не мав уявлення, чому цей старий дурень вирішив розповідати свої байки йому, і тим паче не знав, як на це реагувати.
— Це звучить... жорстоко.
Баяз кивнув.
— Так і було. Я не пишаюся цим. Та інколи навіть хороші люди повинні бути жорстокими.
— Угу, — раптом підтвердив північанин.
Джезаль не усвідомлював, що він взагалі слухає.
— Крім того, це була інша епоха. Епоха насильства. Лише в Старій Імперії люди виборсалися з дикунства. Хочеш вір, хочеш ні, а Міддерланд, серце Союзу, був свинарником. Пустищем войовничих, варварських племен. Мазунчики долі стали слугами Творця. Решта була розмальованими дикунами, які не знали ні письма, не відали про науку, і, по суті, нічим не відрізнялися від звірини.
Джезаль потайки глянув на Дев'ятипалого. Було зовсім неважко уявити варварську країну, коли поряд ступав цей кремезний нелюд, але здавалося абсурдним припускати, що його прекрасна батьківщина колись була пустищем,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.