Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Я сказала: нічого! — Вона підвелася, так і не повернувшись до нього. — Чи ви вирішили, що таки заберете в мене стілець?

Вона розвернулася, взялася за спинку стільця, підняла його над головою і, заверещавши, пожбурила в Ґлокту. Стілець врізався в стіну біля дверей, і від нього розлетілись уламки дерева та штукатурки. Одна ніжка промайнула повз Ґлоктине обличчя і з грюкотом упала в кутку, тим часом як усе інше гепнуло на підлогу, здійнявши хмару пилу та трісок.

— Дуже люб’язно, — пробурмотів Ґлокта, — але я волію постояти.

— Ви!

Він побачив за сплутаним волоссям її круглі від здивування очі. Її лице відзначалося худорлявістю та блідістю, яких він не пам’ятав. Сукня в неї була пом’ята й занадто тонка для студеної кімнати. Вона спробувала розгладити її з дрожем у руках і марно посмикала себе за масне волосся. Пирснула зі сміху.

— На жаль, я не зовсім готова приймати відвідувачів.

Ґлокта почув, як коридором тупає Фрост, побачив його у дверях зі стисненими кулаками й підняв один палець.

— Усе гаразд. Зачекай за порогом.

Альбінос ізнову сховався в тіні, і Ґлокта пошкандибав рипливими мостинами в порожню залу.

— Що сталося?

Арді скривила рота.

— Схоже, мій батько й близько не був таким заможним, як усі гадали. Він мав борги. Невдовзі після того, як мій брат поїхав до Енґлії, по них прийшли.

— Хто прийшов?

— Такий собі Феллоу. Він забрав усі гроші, які в мене були, та цього виявилося замало. У мене забрали посуд, нехитрі материні коштовності. Дали мені шість тижнів, щоби знайти решту. Я звільнила покоївку. Продала все, що могла, та їм було мало. Тоді вони прийшли знову. Три дні тому. Вони винесли все. Феллоу сказав, мені пощастило, що він залишає сукню, у якій я зараз ходжу.

— Ясно.

Вона глибоко, судомно вдихнула.

— Відтоді я сиджу тут і думаю: звідки молодій жінці без друзів роздобути грошей. — Вона вп’ялася в нього поглядом. — Надумала всього один спосіб. Мабуть, уже вдалася б до нього, якби мені ставало відваги.

Ґлокта втягнув повітря крізь ясна.

— Тоді нам обом пощастило, що ви боягузка.

Він скинув плащ із одного плеча, а тоді, крутячись і вертячись, почав звільняти всю руку. Коли це нарешті йому вдалося, він незграбно переніс ціпок у другу руку, щоб таки скинути плащ. «Трясця. Я навіть не можу граційно зробити великодушний жест». Кінець кінцем він простягнув плащ їй, злегка похитуючись на кволій нозі.

— Ви впевнені, що не потребуєте його більше за мене?

— Візьміть. Тоді мені принаймні не доведеться надягати цю кляту штуку знову.

На це вона відповіла напівусмішкою.

— Дякую, — пробурмотіла, закутуючи плечі. — Я спробувала вас знайти, та не знала... де ви є...

— Вибачте, що так сталось, але тепер я тут. Вам ні про що не потрібно турбуватися. Сьогодні неодмінно прийдіть до мене й залишайтеся на ніч. Апартаменти в мене не просторі, та ми щось вигадаємо.

«Зрештою, коли я впаду долілиць у доках, місця буде вдосталь».

— А що далі?

— Далі прийдіть сюди. Завтра цей будинок стане таким самим, як був.

Вона витріщилася на нього.

— Як?

— О, я про це подбаю. Передусім ми вас зігріємо.

«Очільник Ґлокта, друг тим, хто не має друзів».

Поки він говорив, вона заплющила очі, а тоді він почув, як вона швидко засопіла носом. Вона злегка захиталася, наче їй бракувало сил стояти далі. «Яка дивовижа: поки труднощі тривають, ми їх терпимо. Щойно криза минає, всі сили миттєво щезають». Ґлокта витягнув руку й мало не торкнувся її плеча, щоб не дати їй упасти, та в останню мить її очі розплющились, і вона знову випрямилась, а він прибрав руку.

«Очільник Ґлокта, рятівник молодих жінок у біді». Він провів її в передпокій, до зламаних парадних дверей.

— Не залишите мене на секунду з практиками?

— Звичайно. — Арді поглянула на нього великими темними очима, що тривожно рожевіли. — І дякую. Хоч що там кажуть, ви — хороша людина.

Ґлокта придушив у собі раптове сильне бажання захихотіти. «Хороша людина? Сумніваюся, що з цим би погодився Салем Реве. Або Гофред Хорнлах, або магістр Каулт, або Корстен дан Вурмс, генерал Віссбрук, посол Іслік, інквізитор Гаркер чи будь-хто з сотні інших людей, що розкидані по виправних колоніях Енґлії чи сидять у Дагосці, чекаючи смерті. Та все ж Арді Вест вважає мене хорошою людиною». Це було дивно й досить приємно. «Я мало не відчуваю себе знову людиною. Як же шкода, що це відбувається так пізно».

Коли Арді, човгаючи, вийшла з кімнати в його чорному плащі, він жестом підкликав Фроста.

— У мене є для тебе завдання, мій давній друже. Останнє завдання.

Ґлокта плеснув альбіноса по важкому плечу та стиснув його рукою.

— Знаєш лихваря на прізвище Феллоу?

Фрост повільно кивнув.

— Знайди його та зроби йому боляче. Приведи його сюди та дай йому зрозуміти, кого він образив. Усе потрібно відновити, у кращому вигляді, ніж було, так йому й скажи. Дай йому один день. Один день, а тоді знайди його, хоч де він буде, і починай різати. Чуєш? Зроби мені таку ласку, і все.

Фрост ізнову кивнув, виблискуючи рожевими очима в напівтемному передпокої.

— На нас чекатиме Сульт, — пробурмотіла Вітарі, яка дивилася на них зі сходів, схрестивши руки та мляво звісивши долоні з перил.

— Звісно, чекатиме.

Ґлокта, скривившись, пошкандибав до відчинених дверей. «І нам краще не змушувати Його Преосвященство чекати».

Цок, стук, біль, такий був ритм Ґлоктиної ходьби. Упевнене «цок» його правого підбора, «стук» його ціпка об лункі кахлі в передпокої, а тоді — протяжне шаркання лівою ногою зі знайомим болем у коліні, дупі та спині. Цок, стук, біль.

Він пройшов від доків до будинку Арді, а тоді — до Агріонта, до Будинку Питань і піднявся аж сюди. «Пришкандибав. Самотужки. Без допомоги». Тепер кожен крок був мукою. Він кривився з кожним рухом. Гарчав, пітнів і лаявся. «Та щоб я пропав, якщо сповільнюся».

— Ви не любите щось спрощувати, еге ж? — пробурмотіла Вітарі.

— А навіщо? — різко відказав він. — Можеш утішатися думкою про те, що ця розмова, швидше за все, буде для нас останньою.

— Тоді нащо взагалі приходити? Чому б не втекти?

Ґлокта пирхнув.

—