Читати книгу - "Три бажання для мільйонера, Лія Серебро"

— Дитину? — Дмитро з цікавістю нахилився вперед. — Ви маєте на увазі Микиту?

— Ні, ні, — батько махнув рукою. — Це було задовго до цього. Першу дитину вона втратила на ранньому терміні. Але хлопець її покинув ще до цього… Після того ми її ледь витягли з депресії.

Дмитро сидів, здавалося, оціпенівши від нової інформації. Виявляється, Зоя вже мала складну історію з вагітністю та чоловіками.

Він задумався, прокручуючи почуте в голові. Сумніви щодо тесту ДНК, як мовчазні тіні, підкралися до нього, не даючи спокою. Зоя завжди виглядала досить впевненою, майже викличною, коли говорила про їхнього з нею сина. Але… чи могла вона сфальшувати цей тест? Чи могла скористатися ситуацією?

Ще пів години Дмитро розпитував батька про їхнє минуле. На завершення розмови він запитав прямо:

— Микита… він дійсно мій син?

Батько Зої поглянув на нього з нерозумінням і трохи з докором, але Дмитро помітив у його погляді і певну долю жалю.

— Дмитре, знаєте, я теж інколи задумуюся… Зоя завжди йшла на все заради своєї вигоди. Якщо ви хочете знати правду, вам доведеться з’ясувати це самому.

Вийшовши з будинку, Дмитро не міг позбутися відчуття, що знаходиться на порозі ще одного відкриття. Зоя наче грала за правилами, які встановила сама. Але якщо це була гра… то її наслідки були серйозними. І він точно не зупиниться, доки не добереться до суті, бо це більше, ніж просто сумніви. Це його особисте життя — і, можливо, життя Анни.

«Я дізнаюся правду, Зоя. Обіцяю», — подумав Дмитро, рушаючи назад у місто.

Дмитро твердо направився до квартири Анни, відчуваючи всередині ледь стримувану напругу. Коли двері відчинила Зоя, він помітив її хитру посмішку — наче вона щось наперед знала.

— О, ти прийшов, щоб нас переселити в нову квартиру? — з удаваною невинністю здивувалася вона, підіймаючи брову.

Дмитро не відповів одразу, лише глянув на неї поглядом, у якому читалися лють і рішучість. Зробивши крок до неї, він заговорив низьким, суворим голосом:

— Я прийшов, щоб нарешті отримати правду, Зоя. Ми зараз серйозно поговоримо. І, якщо ти не розкажеш усе сама, я все одно дізнаюся. Заради себе, заради Микити і… — він зітхнув, не бажаючи навіть вимовляти ім’я Анни, але й не бажаючи, щоб її життя продовжували наповнювати сумніви. — У мене вистачить і засобів, і ресурсів, щоб перевірити все, що тільки можна.

Зоя ледь помітно напружилася, але поспішила зробити вигляд, що його слова зовсім її не злякали. Вона посміхнулася з притаманною їй самовпевненістю:

— Дмитре, ти що, не віриш мені? Стільки років минуло, а ти досі не зміг прийняти ситуацію? — її голос звучав зухвало. — Ми зробили тест, ти бачив результат. Микита — твій син, і заперечувати це тепер безглуздо.

Дмитро трохи нахилився до неї, наближаючись на небезпечну відстань.

— Зоя, перестань грати. Якщо ти хоч на мить подумала, що мені достатньо тих результатів, то ти помилилася. Ми вирушаємо робити ще один тест. І цього разу все буде під моїм контролем.

Зоя відсахнулася, але не втратила самовпевненості.

— І куди це ми їдемо? — саркастично кинула вона. — Можливо, в нову квартиру?

Дмитро кивнув, зробивши вигляд, що погоджується з її жартом.

— Так, можна і так сказати. Квартира тобі сподобається. Розкішна, безпечна — якраз те, що ти хотіла, — він вказав їй на вихід. — Збирайся.

Зоя неохоче підкорилася, впевнена, що він везе її у справді нове житло. Її обличчя сяяло від думки про нові умови життя. Микита, трохи зніяковілий від батьківських розмов, йшов поруч, дивлячись то на матір, то на Дмитра, відчуваючи напругу разом з захопленням і усвідомленням того, що життя його змінюється.

Дорогою Зоя не вгавала, то запитуючи про деталі квартири, то натякаючи на розкішне розташування.

— У центрі? З видом на парк? — безсоромно розпитувала вона.

Дмитро лише кивав, стримуючи ледь помітну усмішку, що періодично з’являлася на його обличчі. Нарешті, вони під'їхали до приватного клінічного центру — будівля стояла осторонь, її розкішний фасад віддзеркалювався у світлі сонця.

Зоя нарешті зрозуміла, що тут щось не так.