Читати книгу - "Три бажання для мільйонера, Лія Серебро"

Вони ще стояли в коридорі клініки, коли Зоя, побачивши, що Анна пішла, вирішила не зволікати і різко змінила тон.

— Ну, тепер, коли ми нарешті знаємо, що Микита твій син, — почала вона, розтягуючи слова з легкою усмішкою, — я думаю, час вирішити питання щодо майбутнього. І не тільки Микити, а й мого.

Дмитро глянув на неї з недовірою, відчуваючи, як його обурення зростає з кожною секундою.

— Що ти хочеш сказати, Зоє? — різко запитав він, примружившись.

— Що я хочу сказати? — Зоя ніби здивувалася його запитанню, хоча була явно готова до цієї розмови. — Думаю, це зрозуміло. Тепер ти знаєш, що в тебе є син. І, як його батько, ти ж не збираєшся залишити нас напризволяще, правда?

Вона зітхнула, ніби це було важке зізнання, і продовжила:

— Звичайно, я розумію, що ми з тобою ніколи не будемо разом, — кинула вона з удаваним розумінням, трохи стиснувши губи. — Але це не означає, що я з Микитою маємо поневірятися по дешевих зйомних квартирах. Він заслуговує на кращу долю, як і його мама.

— І що ти пропонуєш? — відповів Дмитро, ховаючи гнів за стриманим тоном.

— Квартиру, звичайно, — з неприхованою самовпевненістю відповіла Зоя. — Хочеш не хочеш, а жити нам із Микитою треба десь, і ти, як батько, зобов’язаний подбати про це. Бажано у зручному районі, де є хороші школи… О, і саме про школу, до речі, — додала вона, ніби це була випадкова думка. — Було б непогано, якби ти знайшов йому місце в престижній приватній школі. Так, щоб він відчував себе на рівні, як і належить дитині з такою родини. Ну, і, звичайно, аліменти, хоча б на рівні європейських стандартів.

Дмитро примружився і роздратовано усміхнувся.

— А ти не соромишся взагалі, Зоє? Вимагаєш, як королева на троні, та ще й не бачиш нічого дивного в тому, як це виглядає з боку? — холодно запитав він.

— Я? Соромитися? — вдавано здивувалася вона. — Дмитре, це не вимоги. Це просто здоровий глузд. Ти сам казав, що для тебе важлива відповідальність, то ось вона — твоя відповідальність перед сином! А якщо ти не готовий прийняти це як чоловік, то хоч як батько ти зобов’язаний це зробити.

Дмитро дивився на неї, не вірячи своїм вухам.

— І навіть не згадала нічого про те, щоб виховувати його разом? — іронічно відзначив він. — Просто гроші, квартира, школа. І ми тоді розходимося, наче в цьому і був увесь сенс?

Зоя зухвало посміхнулася:

— Якщо ти хочеш більшого, Дмитре, це твоє право. Але, будь ласка, не вдавай, що ти не розумієш, чого я хочу. Нам не потрібна ці розсіювання по дрібницям — ти ж сам цього не хочеш, так?

Він зітхнув, розуміючи, що для Зої це справді лише питання матеріального забезпечення.

— Добре, Зоє, ти отримаєш все необхідне для Микити, — сухо відрізав Дмитро, — але не на твоїх умовах. І не думай, що я дозволю тобі диктувати мені, як бути батьком моїй дитині.

Зоя, здавалось, трохи розгубилася, але все ж зберегла холодний вигляд.

— Тільки щоб ти не забув про свою обіцянку, Дмитре. Інакше — побачимося в суді, — сказала вона, зухвало піднявши підборіддя.

— Звісно, побачимося, — усміхнувся він з насмішкою. — Ти здивуєшся, як я можу тримати своє слово.

Не довго думаючи, Дмитро вирішив виїхати за місто і  вирушив до батьків Зої, сподіваючись дізнатися більше про неї. Зазирнувши в її минуле, він сподівався знайти хоч якісь підказки, що могли б пояснити раптову впевненість Зої та дивний поспіх із результатами тесту.

Двері відчинив чоловік середніх років — батько Зої, який, схоже, Дмитра впізнав і одразу запросив на кухню. У затишному, трохи застарілому інтер’єрі панувала приємна атмосфера, але Дмитра більше цікавила не обстановка, а минуле його новоспеченої матері сина. Він сів за стіл і, несподівано для самого себе, почав ставити запитання напряму.

— Розкажіть мені, будь ласка, про Зою, — почав Дмитро, намагаючись виглядати розслаблено, хоч насправді був напружений. — Мені важливо зрозуміти її… історію життя, скажімо так.

Він навіть ля більшої впевненості простягнув і залишив на столі невеликий пакунок с грошима.

Батько Зої трохи знітився, але після короткої паузи заговорив.

— У нас завжди було з нею непросто. Вона з ранніх років була вперта, усе робила по-своєму, — чоловік трохи усміхнувся, пригадуючи спогади. — Колись, ще зовсім юною, вона навіть зібралася заміж, але її коханий… Як би це сказати... втік, дізнавшись про дитину.