Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Усе так, рідний. Все так.

© Варвара Бойко

Через два дні після одруження ми переїхали у свою квартиру. Так дивно було... Дивно хвилююче. Хвилин десять ми з Кіром ходили колами порожніми кімнатами. Загальмовано й трепетно усвідомлювали наявність власного сімейного гнізда. А потім зійшлися в одній точці й довго-довго цілувалися.

У нас нічого не було, але бездумно захаращуватися не хотілося. Тому того дня ми купили тільки ліжко, два письмові столи, зручні крісла і холодильник. Опісля, довгими щасливими тижнями, купували й наживали все інше. З кухнею найскладніше виявилося. Добре, що Градська допомогла. Звела нас із фірмою, яка в стислі строки спроектувала, виготовила і змонтувала гарнітур, який ідеально нам підходить.

Бойка став працювати ще більше. Спав по чотири години на добу, а траплялося й того менше. Не раз я прокидалася серед ночі і заставала його за роботою. Жодні розмови про важливість відпочинку з ним не прокатували. Він же термінатор! Це мені спати, вчасно обстежуватися, збалансовано харчуватися і гуляти на свіжому повітрі необхідно! Це він пам'ятав і мені регулярно нагадував! Так дратувало моментами... Але поскандалити з Кіром стало практично неможливо. Тільки-но починалася якась колотнеча, він або мовчки повертався до ноута, або, якщо мене капітально накривало, на півгодини йшов із дому.

У березні ми закінчили роботу над грою і, крім гонорарів, отримали хороші премії. Мені, як прототипу одного з персонажів, запропонували знятися в рекламній фотосесії. Кір цим, звичайно ж, обурився і спробував заборонити. Довелося нагадати йому, що вина моєї затребуваності лежить виключно на ньому.

- Надалі будеш думати, перш ніж малювати мене!

- Варя, бля... Не підривай мене, на хрін...

Дивно, але Бойка ніколи не підвищував голосу, навіть якщо я виходила за всі межі. Гарчав і брудно матюкався, так. Але ніколи не кричав.

- Ну, це ж звичайна фотосесія! Що ти починаєш?!

- Усі будуть на тебе дивитися!

- Ну-у-у-у... - єхидно тягну я. - Ти зараз собі подяку випиши, що в Шугар Кет[1] , - не вперше демонстративно кривлюся на вульгарне ім'я, яким він обізвав "мого персонажа", - шорти й майка, а не, припустімо, самі труси.

- Варя... - цідить різко й попереджувально.

- Що?

Струснувши головою, Бойка до білизни закушує губи. Як ще не прокушує! Зберігаючи нерухомість, мовчить вкрай довго.

А після видає до смішного серйозно:

- Гаразд. Скажу їм, щоб фотограф бабою була. Уся команда.

- На сесії? Не ганьби мене!

- Переживеш.

- А може, це ти переживеш?!

- Не дзвени, будь ласка, коли я кажу, - карбує Кір. - Це, між іншим, компроміс. Приймай.

Стискаючи зуби, тисну емоції.

- Приймаю.

Важко зітхаю і збігаю у ванну.

Заспокоїтися толком не встигаю. Бойка майже одразу ж входить слідом. Обіймає зі спини. Міцно притискається, змушуючи в пошуках хоч якоїсь опори судорожно чіплятися за краї раковини.

- Не ображайся, - просить, утикаючись обличчям у моє волосся. І тут же перевіряє: - Не ображаєшся?

- Не ображаюся.

Правду кажу. Усе погане миттю розсіюється, варто йому тільки доторкнутися.

- Наступного разу... - шепочу я. - Обіймай мене відразу. До того, як я почну психувати. А я зі свого боку обіцяю обіймати, коли тебе плющить від необґрунтованих ревнощів.

- Що мене?

Схрещуємо в дзеркалі погляди.

- Сонце в зеніті, Бойка!

- Так... - рішуче висікає, ніби риску підводить. - Ок, я обіймаю, а ти мовчиш. У мене є п'ятнадцять хвилин вільного часу, - повідомляє без пауз і передмов. З тону здогадуюся, до чого веде. - Хочу тебе любити, Центуріоне, - одразу після цього гарячого шепоту руки в розгул ідуть.

- Називаєш мене "киця", а сам і справді, як кіт. Березневий! - посміююсь, коли закидає мене на пральну машину. - Усі кути в будинку помітив!

- Виключно з любові, - безсоромно посміхається. - Ти мене рятуєш, рідна. Пам'ятаєш, сама хотіла: "Я готова боротися за твою людяність, зведений брате. Я хочу тебе врятувати!" - передражнює мене насправді смішним писклявим голосом.

- Ах ти... - видихаю і задихаюся, коли його долоні пірнають мені під халат. - Не смій глумитися! - тараторю і звиваюсь.

- Соррян, - вимовляє без жодного жалю, втім. - Не міг промовчати. Ти така вогняна й водночас задротна тоді була. Постав перед очима цей образ. Вау-вау, на хуй...

- Встав, ага! - підсмикую обурено. А потім уже серйозно: - Ти справді, чи що, згадуєш це просто зараз? Припини!

Закриваю долонями йому очі, ніби це здатне зупинити трансляцію з минулого. Підвисаю, коли Бойка висовує язик, якось вульгарно облизується і знову на весь рот посміхається.

- Я таким дебілом був, - стьобить сам себе. - Треба було тебе ще тоді завалити. На тому чортовому даху.