Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Володимир Боксер, який керував виборчою кампанією блоку в Москві, знав, що Жириновський набирає голоси в багатьох регіонах. Але коли почалися дзвінки від місцевих штабів і спосте-

рігачів на дільницях, Боксер залишався впевненим, що «Вибір Росії» здобуде переконливу перемогу.

Перші дзвінки були від спостерігачів. Як і очікувалося, були деякі скарги на порушення в ході голосування. О 18-й годині Боксер отримав перші результати зі спеціальних виборчих дільниць — лікарень, торгових суден, геологічних експедицій та військових частин. Там виборці голосували зранку й усі одночасно, тож їхні результати надходили раніше за інші.

Записавши результати, Боксер побачив дещо бентежливу картину. На багатьох дільницях, особливо у військових частинах, Жириновський отримав кращі результати, ніж очікувалося. Втім, певним полегшенням було побачити, що в московських лікарнях проєльцинський блок лідирує зі значним відривом. Як правило, в Москві результати голосувань у лікарнях майже не відрізнялися від загальноміських.

О 20-й годині виборчий штаб заповнили російські та іноземні журналісти та численні знаменитості з політичного й мистецького світу. Було подано червоне вино, дехто з найвідоміших гостей давав інтерв’ю перед камерами. Водночас група осіб зібралася перед телевізором, де диктор телебачення Тамара Максимова в білому вбранні відкривала урочистий прийом у Кремлівському палаці з’їздів, заздалегідь названий «святом демократії» та присвячений оголошенню результатів перших у Росії за 76 років багатопартійних виборів.

О 20:30 штаб «Вибору Росії» отримав перші значущі результати з Далекого Сходу. Члени штабу були приголомшені, побачивши, що голосування на Камчатці та Сахаліні засвідчило цілу низку рішучих перемог Жириновського. Впродовж наступної години дзвінки з Далекого Сходу продовжувались, і перевага Жириновського лише збільшувалась, аж поки не стало зрозуміло, що його Ліберально-демократична партія майже вдвічі перевищує результати «Вибору Росії».

Багато гостей перейшло в підвал для участі в бенкеті, але Боксер залишався біля телефонів, сподіваючись, що з Сибіру надходитимуть кращі новини. Але на 23-тю годину стало ясно, що партія Жириновського лідирує і в Сибіру.

Опівночі співробітники штабу отримали результат з Олександрова Володимирської області — першого територіально близьких до Москви округів. Там партія Жириновського отримала 40 відсотків голосів, а «Вибір Росії» — лише 16. Ця новина викликала хвилю паніки. Тепер уже було очевидно, що перші результати не були випадковістю. Жириновський перемагав по всій країні.

Тепер очікували результатів з Волзького регіону та Уралу — в сподіванні, що тамтешнє голосування компенсує перемогу Жириновського в Сибіру.

Спостерігаючи за прийомом у Кремлі, співробітники штабу відзначили, що Жириновський і його оточення перебувають у піднесеному настрої, прогулюються залою і поплескують людей по спині. Боксер зі здивуванням побачив, що багато представників ліберальної інтелігенції вишикувалися в чергу, щоби потиснути руку Жириновському. Максимова, якій важко було зберігати посмішку, сказала аудиторії: «Не думаймо лише про політику. Ми маємо веселитися». Однак у цей момент літературний критик і прихильник Єльцина Юрій Карякін, який давав інтерв’ю перед камерою, вигукнув: «Росіє! Отямся, ти — очманіла!»

Врешті-решт Боксер залишив своє місце біля телефонів і приєднався до решти людей у підвалі, де всі напивалися до нестями. Після першої години ночі прибув Гайдар, і Боксер побачив, що він блідий і вочевидь пригнічений. «Ну, Володю, — сказав Гайдар, — як гадаєш — ми все втратили?»

«Не знаю, — відповів Боксер. — У Москві ми явно перемагаємо. Якщо вдасться зібрати достатньо голосів у інших регіонах країни, то, можливо, уникнемо катастрофи».

Співробітники штабу стояли тісними купками й приглушеними голосами обговорювали те, що тепер виглядало незаперечною перемогою Жириновського. Ніхто не знав точно, що це означатиме, але багато хто почав порівнювати ці результати з перемогою Гітлера на виборах до Рейхстагу 1932 року.

Похмурий настрій посилювався, і натовп у бенкетній залі став поступово розсіюватися, аж поки о третій годині ночі в приміщенні не залишилося осіб двадцять п’ять. Маленька групка, в тому числі Головков, співала революційних пісень — як швидко з’ясувалося, це були єдині пісні, відомі їм усім.

Вони співали пісню Громадянської війни з рефреном «Я честно погиб за рабочих», співали пісню з фільму «Чапаєв», де командир Червоної Армії Чапаєв, помираючи, дивиться на круків, що кружляють у небі, й каже: «Чёрный ворон, чёрный ворон, что ж ты вьёшься надо мной, ты добычи не дождёшься, чёрный ворон, я не твой».

Врешті приголомшені реформатори заспівали ще одну пісню часів Громадянської війни: «Белая армия, чёрный барон снова готовят нам царский трон, но от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!»

Післямова

ЛЮТИЙ 1993 РОКУ

Падав легкий сніг, і Москва здавалася загубленою в цій білизні — білизні безбарвного розпливчастого неба, туману, який застилав будинки, та снігових заметів, що вкривали дахи й вулиці. В цій хуртовині люди з авоськами та клумаками ледь прокладали собі шлях, протоптуючи стежки в неприбраному снігу. Гілки дерев гнулися від снігу, а скляні вітрини кав’ярень мороз розмалював химерними візерунками. Автобуси, здригаючись, виписували кренделі на дорогах, а в десятках вікон химерної будівлі хмарочосу віддзеркалювався помаранчевий диск північного сонця.

Цього ранку я не мав нагальних справ у центрі Москви, але оскільки в мене спливав термін паспорта, я вирішив піти до американського посольства і продовжити його. Я доїхав на метро від «Коломенської» до «Маяковської» і, вийшовши на поверхню, попрямував пішки Садовим кільцем до старої будівлі на вулиці Чайковського.

Часи, звісно, змінилися. Росіяни вже не поспішали пробігти повз амбасаду США, дивлячись прямо перед собою, щоби не привернути уваги охоронців. Тепер біля посольства стояла довга черга охочих отримати візу.

Я вийняв свій паспорт і показав його одягненому в сіре охоронцю. На мить виникла запинка. Щось знайоме було в цьому кремезному вусатому охоронці. Звідки я міг його знати?

«Містер Саттер, — сказав охоронець, навіть не глянувши на мій паспорт, — скільки літ, скільки зим! Знаєте, ми всі насолоджувалися Вашими репортажами».

Я раптом згадав, де я його бачив. Це було на початку 1980-х. Юрба іноземців спостерігала, як цей мій співбесідник і ще двоє охоронців тягли вулицею радянського громадянина до пункту обігріву на розі. Цей чоловік намагався забігти до посольства. Він кричав: «Я хочу свободи!» — але замість свободи на нього чекали побої та «лікування» в психіатричній лікарні.

«Ви насолоджувалися моїми репортажами?» — перепитав я.

«Звісно, — сказав охоронець, усе ще посміхаючись, немовби досвід спілкування з дисидентами нас здружив. — Я пам’ятаю, що Ви першим повідомили про той інцидент із бактеріологічною