Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Може, тобі варто стати художником? У тебе добре виходить, — усміхнулася я.

— Якщо раптом із чаклунством не складеться, у нас у місті є художня студія, — не втрималася Офелія, іронічно нахилившись, щоб розглянути коло ближче.

Я помітила, що подруга була сміливішою біля мене.

— Якби в студії працювали так само, як ти жартуєш, її давно б закрили, — спокійно відповів Кассандр, підпалюючи трави.

Я не змогла втриматися й розсміялася, але, помітивши ображений погляд Офелії, миттєво прикрила рот рукою. Кассандр, здавалося, не звертав уваги, зосереджено розставляючи трави всередині кола. Коли пучок трав запалав, густий дим піднявся вгору, закрутився у спіралі й… вказав напрямок, звідки ми щойно прийшли.

— Серйозно? — зітхнула я. — Здається, це буде довга прогулянка.

Ми повернулися назад до «Котельні», запалили ще один пучок, але дим знову показав ту саму сторону. Вже на початку Пряної вулиці ми повторили ритуал. І знову нічого нового.

— Що це означає? — запитала я, витираючи з чола краплини поту. — Він що, заховався в нашому будинку?

Кассандр лише покрутив головою, його очі зосереджено стежили за димом.

— Навряд, — промовив він задумливо. — Якби Ізюм був у нашому будинку, я б давно почув його запах.

Ми зупинилися навпроти нашого двору. Коли Кассандр зосереджено малював чергове коло, Офелія нахилилася до мене й пошепки запитала:

— І він завжди такий? Серйозний і похмурий?

— Завжди, — відповіла я, ледве стримуючи сміх.

— Знаєш, йому точно треба трохи більше веселощів у житті. Може, запросити його на танці? — додала вона, грайливо підморгнувши.

Кассандр, почувши це, лише скептично зітхнув і запалив трави. Його короткий погляд на Офелію говорив усе: від стриманого терпіння до бажання залишити її на місці. Але коли він швидко перевів погляд на мене, я помітила, як у його очах промайнув якийсь м'який відтінок.

Цього разу дим упевнено попрямував у бік Долини.

— Долина, — пробурмотів Кассандр. — Хто б міг подумати.

— Ну, щонайменше це звучить як пригодницька історія, — пожартувала я, намагаючись не думати, як далеко нам доведеться йти.

— О, це буде весело! — вигукнула Офелія, підбадьорюючи себе й нас усіх. — Долина звучить загадково. Може, ми знайдемо щось більше, ніж просто кота?

Дорогою Офелія не замовкала ні на мить. Вона жартувала, розповідала кумедні історії про своїх клієнтів і навіть примудрялася вставляти коментарі про наш шлях. Я ще ніколи не бачила її такою вільною поруч із Кассандром. Схоже, вона нарешті відпустила свої мрії щодо нього і тепер отримувала щире задоволення від пригод.

Терпкий запах диму від трав усе ще витав у повітрі. Осінній вітер, граючись із нашими волоссям і одягом, злегка коливав верхівки дерев, що тягнулися до неба, ніби прагнули впіймати промені сонця.

— Я вже так давно тут не був, — несподівано зізнався Кассандр, коли ми підійшли до струмка. У його голосі з’явилася меланхолія, яка, здається, зворушила навіть Офелію, бо вона ненадовго притихла.

— Ти часто тут бував раніше? — запитала я, намагаючись не звучати надто цікаво, хоча внутрішньо завмирала, чекаючи відповіді. Але його погляд, спрямований у далечінь, натякав, що він, можливо, й не відповість.

— Достатньо, щоб пам’ятати кожен поворот, але недостатньо, щоб розповідати про це, — нарешті промовив він, а його губи ледь помітно сіпнулися, натякаючи на усмішку.

— Звучить як щось загадкове, — втрутилася Офелія, підійшовши ближче. — І якраз в твоєму стилі, Кассе. Ти завжди такий... недомовлений.

Кассандр кинув на неї короткий погляд, але не відповів, лише присів біля води. Його пальці торкнулися поверхні струмка, і хвилі, здавалося, ожили під його дотиком.

Я відволіклася на затишну галявину неподалік.

— Тут я знайшла Азара, — сказала я, вказуючи на місце, де світло пробивалося крізь листя, утворюючи золоті плями на траві.

— О, яка милота! — захоплено вигукнула Офелія, схилившись поруч зі мною. — Мабуть, це був знак. Тобі доля сама послала цього лисеня.

— Знак? — здивувалася я, озирнувшись на неї. — Скоріше, випадковість.

— У магії немає випадковостей, — повчально зазначила вона, дивлячись на мене так, ніби відкривала велику істину.

Коли ми підійшли до сходів, де навколо літали кольорові метелики, Кассандр раптом зупинився й торкнувся мого плеча. Його рука була прохолодною, але водночас заспокійливою.

— Стривай, — сказав він, і в його голосі відчувалася чіткість, яка змусила мене завмерти.

Я спостерігала, як він швидко й уважно запалює черговий пучок трав. Дим піднявся вгору, спочатку ліниво, але потім зробив кілька різких витків і впевнено попрямував ліворуч, у бік густих хащів, які виглядали майже непрохідними.

— Туди? — запитала я, хоча й відчувала відповідь заздалегідь.

— І чому я не здивований? — пробурмотів він собі під ніс, зморщивши чоло.