Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Я думав, що ти це знаєш, — відповів він із легким натяком на усмішку, від чого я лише сильніше стиснула губи.

Коли ж наставала ніч, Касс частіше сідав за фортепіано у вітальні. Кімната наповнювалася його мелодіями — часом м'якими й ніжними, наче дотик шовку, часом драматичними й пристрасними, як буря за вікном. Я не могла встояти, відкладала книгу й спостерігала за ним. Його пальці танцювали по клавішах, а на обличчі застигала якась віддалена задумливість. Мені здавалося, що в ці моменти він найближче до того, ким є насправді.

— Щось не так? — запитав він одного разу, помітивши, як я втупилася на нього.

— Ні, — поспіхом відповіла я, відчуваючи, як червонію. — Просто слухаю.

Він лише кивнув і повернувся до гри, але легка усмішка промайнула на його губах. Я знала, що він помітив більше, ніж показував.

Перед сном я брехала собі, що мене до нього не тягне. «Це лише симпатія, — шепотіла я, лежачи у своїй кімнаті. — Просто дружнє ставлення». Але варто було закрити очі, як я згадувала аромат його подушки — теплий, пряний, зі слабким відтінком кориці й лаванди й бергамоту. І кожного разу це робило мої ночі трохи довшими, ніж я хотіла.

***

Як тільки злива трохи вщухла, Ральтен ожив: деякі жителі організували пошукові групи, щоб знайти Ізюма. Я теж вирішила приєднатися до пошуків, хоча частково це було спробою уникнути занять із зіллєваріння. Але не лише. Щоразу, коли я бачила задоволеного Азара, що грівся біля каміна, мене переслідувала думка про те, як Ізюм блукає голодний і змерзлий десь серед осінньої прохолоди.

— Я піду з тобою, — несподівано сказав Кассандр, з’являючись у дверях. Його каштанове волосся трохи розтріпав вітер, а чорне пальто виблискувало від залишків дощу. Темно-сині очі дивилися з такою сумішшю строгості та турботи, що я мимоволі посміхнулася.

— Хто-зна куди тебе може занести, — додав він, нахиляючи голову. — Та й потрібно показати тобі, як правильно працювати з травами сліду.

— І я також! — пролунав дзвінкий голос Офелії, яка буквально влетіла до крамниці. Її яскрава сукня з геометричним принтом виглядала трохи розтріпаною, але сама відьма сяяла своєю звичною енергією. — Удвох вам буде нудно. А я — це, знаєте, гарантія гарного настрою.

— Офеліє, — Кассандр кинув на неї суворий погляд. — Це пошуки, а не вечірка.

— Ну й що? У пошуках теж потрібен ентузіазм, — підморгнула вона мені. — А ще свіже повітря і трохи моєї чарівності.

Офелія була майстринею змін. Вона могла легко змінити зачіску, одяг, настрій — але ніколи свою веселу сутність.

Я стримано посміхнулася, відчуваючи, що пошуки з такою компанією точно будуть цікавими. Кассандр лише зітхнув, уже змирившись із тим, що він не зможе переконати її залишитися.

Ми зібрали декілька пучків трав сліду. Їхній запах був дивним: свіжий, терпкий, із ноткою диму. Коли я потягнулася за сірниками, Кассандр підняв брову і ледь помітно усміхнувся.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — запитав він, підносячи руку. Його пальці ледь торкнулися трав, і вони одразу ж загорілися.

— Ага, вибач, я ж забула, що маю справу з магією, — пробурмотіла я, склавши руки на грудях.

Першою зупинкою мала була пекарня. Ми вирішили взяти щось, що належало Ізюму.

— О, як я люблю цей запах, — зітхнула Офелія, коли ми підійшли до «Котельні». Від дверей линув аромат свіжої випічки, і навіть дощ не зміг його розсіяти. — Якби не пошуки Ізюма, я б точно залишилася тут на чай із круасанами.

— Якщо ми знайдемо Ізюма, — сухо зазначив Кассандр, відкриваючи двері, — можеш залишитися хоч до ранку.

Усередині нас зустріла місіс Найтвілл. Її зазвичай радісне обличчя було похмурим, а тонкі губи тремтіли, ніби вона ось-ось заплаче. Сиве волосся, завжди акуратно заплетене, сьогодні здавалося трохи розтріпаним.

— Будь ласка, знайдіть його, — прошепотіла вона, передаючи мені пошарпану м’яку іграшку мишеня. — Він завжди грався з нею. Це… його улюблена.

Офелія тут же підійшла ближче й обережно взяла жінку за руку.

— Ми його знайдемо, — сказала подруга теплим і впевненим голосом. — Він ще обов’язково буде грітися біля вашого каміна.

Місіс Найтвілл майже розплакалася, але швидко сховала емоції за стомленою усмішкою. Вона ледь помітно кивнула, а ми вийшли на вулицю.

— Ну що, друзі, час творити магію! — весело вигукнула Офелія, дивлячись на нас.

— Час творити магію, — повторив Кассандр, із сарказмом піднявши брову. — Або час запалити трави й знайти кота.

— Дрібниці! — Офелія махнула рукою. — Ви ж удвох експерти, а я — експерт із підтримки духу. Розподіл ідеальний.

Офелія була хранителькою, а отже не володіла магічними здібностями. Наші з нею сили були рівні.

Ми вийшли на пусту, мокру вулицю. Дощ перестав, але вітер усе ще змушував тремтіти. Кассандр нахилився й упевненим рухом намалював вугіллям коло на бруківці. Його пальці працювали швидко, без зайвих зусиль, і я не змогла втриматися від коментаря: