Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Рональд одразу скочив на іншого коня і направив його до воріт. Поліна попрямувала за ним. Руки та ноги знали, що робити — скакун слухняно виконував команди. Рональд вибрав неспішний ритм, і Поліні з легкістю вдалося під нього підлаштуватися. Отак плавно і спокійно вони й спустилися з пагорба, на якому височів королівський палац.

Виявляється, кінні прогулянки мають терапевтичний ефект. Поліна відчула, як поступово відступає хвилювання. Серце все одно, звичайно, вистукувало нерівний ритм і щоки палали рум'янцем, але на душі стало спокійніше. Здавалося, нічого поганого в такий чудовий ранок статися не може. З покритого рваними бузковими світанковими хмарами неба злітали рідкісні симетричні сніжинки. Опускалися на землю плавно та безтурботно. Вітру практично не було, щоб гнати їх та збивати у зграйки.

Рональд мовчав. Але Поліна бачила бічним зором, що він спостерігає за нею. І щоки під його поглядом розгорялися ще сильніше.

Прогулянка тривала вже досить довго, а Поліна все ніяк не могла здогадатися, куди вони прямують. Навіть коли їхня невелика процесія в'їхала до лісу — в старий сонний таємничий ялинник, вона все одно не розуміла мети їхньої подорожі. І лише коли помітила на пагорбі невеликий акуратний зруб, пам'ять підказала, де вони. Цю споруду вона вже одного разу бачила. Мисливський будиночок Його Величності. Той самий… Поліна обімліла.

Рональд спостерігав за її реакцією з нахабним задоволенням.

— Ну ось, ми і приїхали, — сказав він, явно насолоджуючись збентеженням, яке покрило рум'янцем вже не лише щоки Поліни, а й все обличчя.

Спогади наринули суцільною хвилею. Його руки, губи, поцілунки, його сміливі зухвалі пестощі. Розпалені гострі відчуття, що змушують тихо стогнати.

Що Рональд задумав? Яке витончене катування? Знову дико запаморочилося в голові. Але з коня Поліні не дали впасти. Рональд акуратно зняв її з сідла і поставив на землю, затримавши в обіймах трохи довше, ніж того вимагали обставини. Буквально на мить, але цього вистачило, щоб злякатися. Злякатися своїх почуттів, його намірів, злякатися того, що може статися…

— Тобі нема чого боятися — сказав він м'яко, підштовхуючи до дверей. — Я не завдам шкоди… Але й не випущу звідси, — додав із загрозою, від якої хвилюванням стягнуло живіт, — поки все не розповіси.

У будиночку було тепло та чудово пахло деревом. Поліна скинула верхню накидку, боячись, що якщо не зробить цього сама, то роздягати її почне Рональд. Адже він може однією накидкою не обійтися. Серце розганяло по жилах кров із божевільною швидкістю. А голова вже майже нічого не розуміла. Рональд спостерігав за її нервовими рухами з пильною увагою. Здається, це приносило йому задоволення.

— Ходімо, — повів він Поліну вглиб хатинки.

В одній із кімнат весело палав камін. Це була та сама кімната. Поліна одразу впізнала її. Навпроти каміна — низька широка софа, застелена товстим пледом із довгим ворсом. Спогади загострилися вкрай. Господи, Поля пам'ятала навіть, яким цей ворс був на дотик. Якщо у планах Рональда було катувати Поліну, він обрав вірний метод. Вона вся горіла від складних суперечливих почуттів.

Він посадив її на цю злощасну софу. І сам сів поруч. Дуже близько. Він не торкався її, але вона відчувала тепло його тіла.

— Розповідай, — наказав м'яко.

— Що?

— Все з самого початку.

Це страшно — ніби взимку стрибнути в ополонку з крижаною водою. Відразу все тіло обпалить холодом, виб'є з легень все повітря, позбавить можливості нормально дихати. Але Поліна наважилася:

— Так, Ваша Величносте. Це була я… тут… тоді… коли все сталося… — слова давалися важко.

— Ні, — похитав головою Рональд. — З самого початку. Розкажи про нього. Того, хто зрадив тебе. Це через нього ти не довіряєш чоловікам? — Його рука накрила руку Поліни. — Я не зраджу…