Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Я примружився і придивився до такого знайомого обличчя. Колишній друг...

— Ти з нею розмовляв?

— Допитував, — сухо відповів чоловік.

— Ти завдав їй зло? - прошипів я, і новий потік магії обрушився на захисну стінку.

Кейл зробив крок назад.

— Ні. Скажи мені, Віторе, чому ти досі не помер? - запитав Кейл, як і я перевівши розмову на іншу тему. - Нова порція «паразита» мала тебе вбити, чи не так?

Я замислився на кілька хвилин. Прислухався до магії.

— Він не може мене вбити більше. По суті, я тепер є носієм сплетіння кількох видів магії, у тому числі й самого так званого паразита. Я думаю... що ця порція була, як порція адреналіну. Я надовго знепритомнів? – уточнив я.

— На дванадцять годин. Ми всі вважали тебе мертвим. Ти був блідий, не дихав, правда родова магія працювала. Це єдине, що давало нам надію, що ти живий. Інших ознак життя ми не спостерігали.

Мені стало якось не по собі. Спробувавши заспокоїтися і впоратися з собою, запитав:

— Вона думає, що я помер?

— А тобі не все одно?

— Я запитав, Кейле! - потік нової магії розбився об захисну стіну.

— Так, я сказав їй, що ти помер. Так буде краще...

Я не чекав, і, напевно, ніхто не очікував, що моя магія прорветься крізь купол. Кейл був моментально притиснутий до стіни чорним потоком.

— ВІТОРЕ! - почув я голос короля, а Кейл усе вище і вище піднімався до стелі.

— Віторе, — прохрипів чоловік, не в змозі впоратися з моєю силою.

Я знав, що треба зупинитися, але я не міг... Я заплющив очі і спробував згадати... Дарію. Її присутність, її запах, її дотик. Мені потрібна була її допомога як ніколи. Вона вбирала в себе надлишок моєї магії. Мені... треба її побачити. Потрібно знайти її.

Якось мені вдалося повернути контроль над своєю силою і Кейл досить жорстко приземлився на підлогу.

— Вирішив мені ще й ноги переламати через цю... Гаразд, гаразд, мовчу! - поспішив замовкнути Кейл, коли потік магії знову почав до нього наближатися.

— Я дивлюся ти за дванадцять годин руку встиг вилікувати? – зауважив я.

— Довелося вдатися до радикальних заходів. Час зілля лише сорок вісім годин. За цей час ми маємо встояти перед кланом, - погладжуючи свої забиті місця, відповів чоловік.

— У нас мало часу, — хрипко заговорив король. - У мене мало часу! Давайте... - він знову зробив паузу, віддихався і промовив: - Сили йдуть із кожною хвилиною. У тебе теж було так, Віторе?

— Так. Потім на якийсь час все зупинилося на одному рівні.

— Як ти зміг розбити захист? - спитав Кейл.

— Я став сильнішим за короля тепер. Тільки ось керування новою для мене магією поки що мені ледве підвладне. На даний момент швидше за все лише ліки... Дарії зможуть Вам допомогти. Як казав Дерек, вони допомагають самому організму вижити або... протистояти негативному впливу паразита, щось таке.

— Дарії, - похитав головою Кейл, проходячи повз мене до вікна. - Я ж казав тобі, що вона - зло. Я майже впевнений, що це її магія, що за допомогою неї вона все це підлаштувала!

— Її магія... лише вбирає надлишки моєї магії, не завдаючи їй шкоди, — пояснив я чоловікам.

— Чому її ніхто не бачить? Ти розумієш, як це небезпечно? Адже це не просто так! Такого, в принципі, не повинно бути! Кожна магія сканується.

Я відвів погляд убік. Що я міг сказати? Це було не найстрашніше в Дарії, на мою думку, хоча саме цим також могли скористатися. Вона була... ідеальною зброєю.

— Чому ти певен, що ти не заразний? Може, вона якось спровокувала викид магії? - намагався докопатися до істини Його Величності.

— Вона лише заспокоювала мене. Хіба не зрозуміло? Викиду не могло бути, бо вона була поряд. Я навчився кожен надлишок проектувати на неї. Вона навіть не помічала, що поглинає мою магію.

— Тоді хто вона така? - запитав Кейл. - На тлі всього, що відбувається, на тлі існування клану та їх мети створити зброю проти короля, з'являється з нізвідкіля наша «Дарія», яка може поглинати надлишки, яка приносить ліки, що захищають організм носія паразита. Віторе, розплющ очі, це мінімум - дивно і підозріло. Хоча я сказав би набагато більше!

Як би я хотів спочатку розібратися у всьому самостійно. Але, здається, часу немає.

— Віторе! - закричав на мене король, а я стиснув щелепу, не бажаючи казати правду. Я сам не вірив до кінця Дарії. Не вірив. Все складалося проти неї. Навіть у мене немає жодного шансу її виправдати!

— Хто вона? Звідки? Хто її батьки? Хто підіслав її до тебе? - прогримів Його Величність і новий потік магії розбився об стіну купола.

— Вона працює на якогось професора Шолла, - вимовив я, відвівши погляд убік від чоловіків. - Виросла у притулку. Її батьки вважаються загиблими.

— Не забудь розповісти, що вона вбила свою тітоньку, - їдким голосом додав Кейл.

— Вона її не вбивала, - жорстко відрізав я.