Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Я подумки посміхнулася. Ось кого-кого, а Ірен та її доньку я тут точно не очікувала побачити. Кілька незнайомих жерців у своїх плащах також сиділи за великим столом і снідали.

— Проходь, Вікторіє. Поснідай… зі своєю сім'єю, - хитро посміхнувшись, промовив голосно Деміан і вказав на порожнє місце наприкінці столу.

Ірен і Дез свердлили мене своїми зневажливими поглядами, але я не розгубилася перед ними. Я більше не така маленька, невпевнена в собі дівчинка, долею якої вони розпоряджалися кілька років тому.

І що за спектакль у Деміана цього разу? Я кинула пронизливий погляд на Дез. На її пальці виблискував фамільний перстень. Звичайно, я не закочуватиму істерику, щоб мені повернули його по «праву». Зовсім ні. Але тепер я вже могла зрозуміти, що цей «фамільний перстень» був зовсім не захистом від Хаосу. Він означав статус серед їхнього братства. І означав майбутнього короля. Що ж… вони двоє приберуть мене особисто, перегризуть шию, якщо з Деміаном щось станеться. Вони прагнуть влади та правління. Адже люди... більш приземлені. Після смерті сина/брата ці дві жінки пред'являтимуть права на корону. Потрібно буде позбутися і їх.

— Ваші судження про Великого Рейлі викликали в нашому суспільстві обурення, леді Вікторіє, — звернувся до мене один із жерців.

Я подивилася на нього і лише скривилася.

— Ви несете брехню у своїх словах, намагаючись очорнити його ім'я. Вбивство людства? Ви серйозно вважаєте, що боги наважаться на такий вчинок проти своєї пастви?

Я підняла очі нагору, зобразила дуже задумливе обличчя, а потім з усмішкою відповіла:

— Здається, Хаос теж був богом, і ви його звинувачували у подібному. Чи не пригадуєте?

— Ось у його вчинках це було справді вбивство людства. Стільки смертей він приніс на наші землі!

— Давайте без театральних вистав, - перервала я його. – Всі ми, хто тут сидить, знаємо, що послужило виною тому.

— О так! Ви звинувачуєте безневинних людей! - з сарказмом сказав інший жрець.

Я мало не відкрила рота і не підтвердила його слова, як вчасно зупинилася. Ні, не люди винні…

— Я звинувачую вашого Великого Рейлі в тому, що він розпочав цю війну між богом та людьми.

— У ваших словах немає жодного слова правди! - закричав перший жрець і навіть ляснув долонею по столу. - Це наклеп! Невірних треба спалювати на багатті, як ми того й вимагали, Деміане!

Я перевела погляд на свого чоловіка. За його кам'яним обличчям було просто неможливо зараз прочитати його думки та емоції. Навіщо він мене привів сюди?

— Вашими руками та вашими молитвами вбито двох богів. Я ось думала спочатку, що це просто люди уявили себе чимось вище за все божественне. Вирішили правити своїми долями самі чи щось на зразок цього. Але ні. Ви настільки… дурні, що дозволяєте продовжувати керувати вами. Вашими руками Рейлі прибрав із дороги тих, хто йому заважав. І невже ви наївно вважаєте, що йому тепер і діла нема до вас? Чи дозволить вам усім тут, на землі, самим собою керувати?

Деміан відвів від мене погляд, злегка скривившись.

— Їй місце на багатті, Деміане! Вона надіслана Хаосом або своїм братом. Ніхто не має права засумніватися у Рейлі. Наше братство виступає за те, щоби остаточно порвати з нашим минулим. І вона, - жрець показав на мене пальцем, - те, що вимагає Рейлі. Згадай його слова! Вона подарує тобі силу, і ти станеш правити цим світом.

— Щоб цей світ вбити? – хмикнула я.

— Ми не маємо права вирішувати наші долі без богів! -  промовив надто спокійно ще один жрець. – Ми не допустимо, щоб ти навела смуту серед нас! Але також ми не підемо проти Великого Рейлі. Якщо в його планах знищити людство – ми повинні допомогти йому в цьому.

Я закотила очі, а потім відразу підняла руки, закликала силу і синє полум'я розтеклося по їдальні, вражаючи свої цілі. Усіх жерців. Жінки закричала і відсахнулися від столу, забившись у кути, бідні жерці... так дико кричали, тільки ось мені їх було зовсім не шкода. Я насолоджувалась їх криками, болем, муками, повільною смертю.

Я невідривно дивилася на Деміана, який також не зводив з мене свого погляду. Він анітрохи не злякався і навіть не здивувався моєму вчинку.

Коли останні крики затихли, Деміан підвівся з-за столу і повільно попрямував до виходу. Проходячи повз мене, він зупинився.

— Мені сподобалося, Вікторіє. Ти вже справді не те дурне дівчисько, яке читало мені нотації про безневинно вбитих. Мені потрібна така дружина, як ти.