Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Молодий вождь кайова — благородний воїн, у його серці немає страху перед найнебезпечнішими ворогами, він убиває їх, але не ображає. Із часом його ім’я стане відомішим, ніж ім’я Віннету. Як нагороду за його сміливість і шляхетність я дозволю йому встромити ніж у серце Вбивчої Руки, коли блідолиций воїн втомиться від катувань і життя почне покидати його. Сини кайова будуть пишатися тим, що від руки їхнього молодого вождя упав найславетніший і мужній блідолиций воїн. А тепер зберіть раду старійшин! Нам треба вирішити, якою смертю помре білий пес. Нехай його прив’яжуть до дерева смерті.

Мене підвели до товстої ялини, біля якої були вбиті в землю стовпи, по чотири з кожного боку дерева. Про їхнє призначення я дізнався тільки ввечері. Ялину називали деревом смерті, бо до неї прив’язували засуджених на тортури. Мене прив’язали до стовбура ременями, а праворуч і ліворуч від мене сіли чотири воїни. Тим часом у вігвамі вождя старійшини племені розташувалися півколом і почали вирішувати мою долю, а простіше кажучи, добирати для мене найбільш вибагливі тортури — щоб муки були якомога тяжчими, а смерть не наставала якомога довше. Ще до початку ради до мене підійшов Піда й перевірив, чи сильно стягують мене ремені. Він вирішив, що вузли занадто тугі, послабив їх і наказав вартовим:

— Стежте за ним дуже пильно, але не мучте його. Великий вождь білих воїнів ніколи не завдавав тортур червоношкірим мужам.

І він пішов, щоб узяти участь у нараді.

В індіанському стійбищі є два найпочесніших місця: вігвам вождя і, як не дивно, стовп тортур. Мабуть, стояти біля стовпа тортур почесніше, ніж гостювати у вождя, бо таку честь ще треба заслужити. Саме тому жінки та дівчата зграйками приходили подивитися на мене. Дорослі воїни, юнаки і навіть хлопчики були занадто горді, щоб зрадити свою цікавість, і трималися віддалік. На жодному обличчі я не помітив ненависті, на них читалася тільки повага. Їм хотілося подивитися на білого, про якого вони стільки чули і чия смерть мала стати незабутнім та солодким видовищем, про яке тільки може мріяти індіанець.

Несподівано мою увагу привернула молоденька індіанка, яка, як мені здалося, ще не стала нічиєю скво. Піймавши на собі мій погляд, вона зніяковіла, вибралася з натовпу товаришок, відійшла вбік і стояла там зовсім одна, нишком поглядаючи на мене, немов соромлячись того, що опинилася серед допитливих роззяв. Вона не була красунею, але м’які риси обличчя й величезні чорні очі робили її привабливою. Її очі нагадали мені Ншо-Чі. Я кивнув їй. Вона залилася рум’янцем, відвернулася й подалась геть. Підійшовши до одного з найбільших і найбагатших вігвамів, дівчина зупинилася, ще раз глянула на мене і зникла за пологом, що закривав вхід.

— Хто ця молода дочка племені кайова? — запитав я моїх сторожів.

Їм не було заборонено розмовляти зі мною, тож один з них відповів:

— Какхо-Ото, дочка Сус-Хомаші, який ще хлопчиком отримав право носити у волоссі орлине перо. Вона тобі подобається?

— Так, — зізнався я, хоча розумів, що така розмова в моєму становищі вкрай безглузда.

— Її сестра стала скво нашого молодого вождя, — пояснив мені балакучий стражник.

— Скво Піди?

— Так.

— То вона тепер родичка Піди?

— Так. Воїн із великим пером у волоссі, якого ти побачиш на раді, — її батько.

Так і закінчилася наша дивна коротка розмова, наслідків якої я тоді не зміг би передбачити.

Нарада тривала понад дві години, потім мене відв’язали і знову привели до вігвама вождя, щоб оголосити вирок. Мені довелося вислухати довгі промови, суть яких зводилася до звинувачень за двома основними пунктами: по-перше, мене звинувачували в усіх злочинах, які колись вчинили білі проти червоношкірих, тобто в усіх смертних гріхах людства, і хотіли, щоб я один заплатив за загальним рахунком; по-друге, мені ставили за провину давню ворожнечу з Танґуа, його каліцтво, полон Піди і звільнення Сема Гоукенса.

Словом, я був смертельним ворогом, про помилування якого не могло бути й мови. Ще більше часу пішло на перелік катувань, на які мене прирекли. Я міг би пишатися ними, бо їхня кількість і добірність свідчили про те, що червоношкірі ставляться до мене мало не з забобонним трепетом. Єдиною втіхою для мене стало те, що ці милі люди не збиралися поспішати з виконанням вироку: до стійбища не повернувся ще один загін воїнів, які виїхали на полювання, тож вирішили відкласти урочистий обряд кари, щоб нікого не позбавляти нагоди побачити смерть Вбивчої Руки.

Я поводився так, як мала би поводитися людина, яка не боїться смерті, і зробив свою промову настільки лаконічною, наскільки зміг, але намагався не сказати нічого образливого для індіанців. Це суперечило традиції, бо індіанці, яких судить ворог, намагаються своїми промовами якомога сильніше розізлити мучителів, це вважається доказом відваги. Я ж був білим, до того ж знаменитим у прерії, а отже, міг не боятися, що мене можуть визнати боягузом, тому й не став знущатися з ради вождів і старійшин, а відповідав їм з гідністю, але не зухвало. До того ж кайова прийняли мене значно краще, ніж я міг очікувати, зважаючи на їхню тривалу ворожнечу з апачами. Вже й не кажу про те, що їхній молодий вождь поставився до мене великодушно, і я не відчував до них ворожнечі та ненависті.

Мої вартові отримали наказ знову прив’язати мене до дерева смерті й повели повз вігвам Сус-Хомаші. Біля входу стояла його донька Какхо-Ото. Я зупинився й запитав:

— Моя молода червоношкіра сестра теж радіє, що воїни її племені нарешті зловили злого блідолицього?

Вона знову почервоніла й відповіла:

— Вбивча Рука не злий.

— Звідки ти знаєш?

— Це всі знають.

— Чому ж ви хочете мене