Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Джеронімо і генерал Джордж Крук під час мирних переговорів у С’єра-Мадре. Арізона, 1886 рік. Фото Каміліуса Флая з Денверської публічної бібліотеки.

За знаком вождя Ґейтс, Клай і Саммер підійшли до вождя і підтвердили, що Сантер привів їх у володіння кайова, щоб шукати золото.

І тут Сантер зробив ще одну відчайдушну спробу заволодіти заповітом.

— Ну і що? Я їхав туди по письмена, а заодно прихопив з собою товаришів, щоб пошукати скарби. Про письмена я нічого не говорив, тому що вони стосуються тільки мене.

Слова Сантера знову вивели з рівноваги старого вождя, і він вимовив:

— Він знову каже правильно, і що мені робити?

— Виявити мудрість, — сказав я. — Нехай Сантер скаже, чи письмена мають для нього цінність.

— Звичайно, мають, — відповів Сантер. — Навіть дуже велику. Інакше я б їх так не домагався.

І тут я пустив у діло свій останній козир:

— Добре! Це тільки один листок чи більше?

— Більше, — відповів Сантер, мабуть, бачив, коли я читав заповіт.

— Скільки? Два-три-чотири-п’ять?

Сантер мовчав, адже якщо він не вгадає, то йому кінець.

— Бачите, він мовчить! — сказав я. — Він не знає.

— Я забув. Хто таке тримає у голові?

— Якщо ці письмена такі важливі для нього, він повинен точно знати, які вони і скільки їх. І навіть якби він раніше знав, а потім забув, то він точно знатиме принаймні те, чим саме написані письмена — чорнилом чи олівцем? Але я припускаю, що він і цього не скаже.

Останні слова я навмисне сказав знущальним тоном, щоб спровокувати Сантера до необдуманої відповіді. Я сподівався, що він не вгадає, бо на Дикому Заході чорнило можна було знайти лише у фортах, тож було би значно логічніше припустити, що хтось написав листа олівцем. Це припущення виявилося правильним, бо Сантер відповів на моє іронічне зауваження:

— Звичайно, я знаю це, бо таке не забувається. Письмена написані олівцем.

— Це точно? — запитав я ще раз про всяк випадок.

— Точно. Це олівець, а не чорнило!

— Добре! Хто з присутніх воїнів бачив письмена, які говорять, і вміє відрізнити написані чорнилом від написаних олівцем?

Знайшлося кілька воїнів, які наважилися провести таку експертизу. А крім того, були ще Ґейтс, Клай і Саммер. Тож я звернувся до Піди:

— Нехай юний вождь кайова витягне письмена з моєї кишені і віддасть їх на перевірку, але не показує Сантерові.

Так він і зробив, а я потурбувався про те, щоб троє білих могли побачити написане, але не прочитати. Вони оголосили, що письмена написано чорнилом, а Танґуа і Піда підтвердили це, хоча й не дуже розумілися на таких речах.

— Ви — придурки! — крикнув Сантер. — І навіщо я тільки з вами зв’язався! Ви навіть не можете відрізнити чорнило від олівця!

— Ну ми не аж такі дурні, як ви стверджуєте, — відповів йому Ґейтс. — Це було і є чорнило.

— Так, і ви по вуха застрягли у цьому чорнилі, тож не виберетеся з нього так просто!

Він не наважився сказати напряму, що вони мали би збрехати. Тоді Піда запхав заповіт назад у шкіряний футляр і звернувся до свого батька:

— Вбивча Рука переміг свого ворога. Мій батько тепер знає, чи має Сантер якісь права на ці письмена.

— Ці письмена належать не йому, а Вбивчій Руці, — відповів старий.

— Отже, вони належать мені, бо Вбивча Рука — мій полонений. Оскільки ці двоє чоловіків так сваряться за ці письмена, то вони мають бути справді важливими. Я буду добре стерегти їх і покладу до своїх ліків.

Він повільно склав заповіт і сховав його в мішечок, що висів у нього на шиї. Я перехитрував Сантера, але нічого від цього не виграв. Тепер, навіть якби мені вдалося втекти, я не зможу отримати заповіт Віннету назад. Індіанці ніколи добровільно не розлучаються зі своїми талісманами, бережуть їх як зіницю ока, а викрадача переслідують усе життя. Однак є в цьому і добрий знак: тепер і Сантер не зможе дістати заповіт, хоч його цінність в очах Сантера значно зросла. Якби заповіт залишався в мене, Сантер, мабуть, рано чи пізно таки викрав би його, поки я спав, або забрав силою, я ж був зв’язаний і не міг чинити належного опору. Тож, мабуть, зараз було краще, що заповіт опинився в юного вождя, де до нього точно не дістанеться Сантер. Сантер вдав, ніби все це перестало його цікавити, і сказав байдужим голосом:

— Ну то тримай ці письмена, якщо так хочеш! Вони тобі нічим не допоможуть, бо ж ти не вмієш читати. Для мене ці письмена були справді важливими, і я би хотів їх мати, але можу пережити це, бо знаю напам’ять, що там написано. Ходімо, друзі, нам більше нема чого тут шукати і нам слід подбати про те, де ми сьогодні заночуємо!

Сантер пішов геть. Ґейтс, Клай і Саммер слухняно пішли за ним. Ніхто не затримував їх. Справу з заповітом вирішили, тож тепер я чекав, що візьмуться до мене. Але перед тим вождь запитав свого сина:

— Вбивча Рука тримав при собі письмена, — сказав він. — Ви досі не спорожнили його кишені?

— Ні, — відповів Піда. — Він — великий воїн. Ми його вб’ємо, бо він заслужив смерть, але ми не хотіли ображати його. Ми відібрали в нього зброю, поки що цього достатньо. Після його смерті все інше й так стане моїм.

Мені