Читати книгу - "Під куполом"

Перш ніж офіцер Тібодо встигає як слід роздивитися натовп, у його персональному просторі зринає Алден Дінсмор. Вигляд у Алдена змучений, схоже, що після смерті сина він втратив щонайменше двадцять фунтів ваги. На лівій руці в нього чорна жалобна пов'язка, на обличчі збентеження.

— Мушу зайти, синку. Жінка послала мене прикупити дечого консервованого. — Алден не каже, чого саме консервованого.

Мабуть, усього, що є. А може, він думками там, біля порожнього ліжка на другому поверсі, в якому ніколи більше не лежатиме його син, не дивитиметься на плакат «Фу Файтерс»[269] на стіні, на модель аероплана на столі, котрої ніколи не буде закінчено й назавжди забуто.

— На жаль, містере Дімсдейл, ви цього зробити не зможете.

— Моє прізвище Дінсмор, — каже Алден безтямним голосом. І робить крок до дверей. Двері замкнені, йому ніяк не зайти, але Картер все одно залюбки відштовхує фермера назад. Картер уперше з симпатією згадує своїх шкільних учителів, котрі залишали його після уроків; теперішню дратівливість не порівняти з колишньою.

А ще ж як жарко, і плече болить, попри дві пігулки перкоцету, які йому дала мати. Сімдесят п'ять[270] градусів о дев'ятій ранку незвично для жовтня, а вицвіло-голубий колір неба підказує, що о полудні буде спекотніше, а на третю годину ще дужче.

Алден оступається назад, на Джину Буффаліно, вони обоє завалилися б, якби не Петра Ширлз, дебела жіночка, котра підперла їх собою. Лице в Алдена не сердите, лише здивоване.

— Жінка послала мене по консерви, — пояснює він Петрі.

Серед натовпу шириться гомін. Не злостивий, поки ще ні. Люди прийшли купити харчів, і харчі всередині є, але двері замкнені. А тут чоловіка штовхають, та ще й якийсь шкільний недоук, котрий лише на минулому тижні був автослюсарем.

Джина вдивляється в Картера, Мела і Френка Делессепса. Показує пальцем.

— Це ж саме ті хлопці, котрі її зґвалтували! — каже вона своїй подружці Герріет, не притишуючи голосу. — Це ті хлопці, котрі зґвалтували Саммі Буші!

З обличчя Мела зникає усмішка, його покинула охота заїготіти.

— Заткни пельку, — кидає він.

До натовпу під'їжджають Рікі й Рендол Кіл'яни на своєму «Шевроле-Каньйоні»[271]. Неподалік з'являється Сем Вердро, він підходить пішки, звісно; право кермувати машиною Сем назавжди втратив ще в 2007-му.

Джина відступає на крок, не відриваючи від Мела своїх широко розплющених очей. Поряд з нею недолуго перетоптується Алден Дінсмор, немов якийсь фермер-робот із напівживим акумулятором.

— То ви, хлопці, шо, типу поліція? Не-зле?

— Оте, про зґвалтування, то чисто брехні тієї курви, — говорить Френк. — А ти краще припини розпатякувати на цю тему, поки не заарештували за порушення спокою.

— Точно, бля, — встряє Джорджія. Вона підсунулася трохи ближче до Картера. Він її ігнорує. Він спостерігає за юрбою. Це таки вже воно. Якщо згуртувалося п'ятдесят душ, то це вже юрба. А й ще ж підходять. Картеру не вистачає його пістолета. Йому не подобається ця ворожість у їхніх очах.

Велма Вінтер, котра керувала «Брауні» (поки крамницю не закрили), прибуває разом з Томмі й Віллою Андерсонами. Велма дорідна, дужа жінка, що зачісує волосся на манер Боббі Даріна[272] і виглядає так, що могла б стати войовничою королевою народу Дайків[273], хоча вона вже поховала двох чоловіків і за тим баляндрясовим столом, що стоїть в кутку «Шипшини», можна почути, ніби вона затрахала їх на смерть, а тепер шукає собі третю жертву в «Діппері», щосереди, коли там улаштовують караоке в стилі кантрі й, отже, збирається дорослий народ. Зараз вона дибиться перед Картером, уперши собі кулаки в м'ясисті стегна.

— Закрито, кажете? — питається вона діловим тоном. — Нумо, давайте подивимося ваш документ.

Картер розгублений, а власна розгубленість його завжди бісить.

— Відійди назад, курво, мені не потрібен ніякий документ. Шеф прислав нас сюди. Так наказали виборні. Тут буде продуктова база.

— Розподіл? Ти це хочеш сказати? — пхекає вона. — Не буде карткової системи в моєму місті! — Вона протискується між Мелом і Френком і починає гатити в двері. — Відчиняйте! Зараз же відчиняйте, ви там!

— Не всі дома, — каже Френкі. — Краще тобі припинити це діло.

Але Ерні Келверт ще не пішов. Він спускається по трапу для завантаження борошна-макаронів-цукру. Його бачить Велма і починає ще дужче гатити в двері.

— Відчиняй, Ерні! Відчиняй!

— Відчиняй! — підтримують її голоси з натовпу.

Френк кидає погляд на Мела й киває. Разом вони хапають Велму й, напружуючи м'язи, тягнуть усі її двісті фунтів ваги геть від дверей. Джорджія Руа відвернулася й махає Ерні, щоб зник. Ерні на це не зважає. От тупий, бля, так і стоїть, де стояв.

— Відчиняй! — скандує Велма. — Відчиняй! Відчиняй!

До неї приєднуються Томмі з Віллою. А там і Білл Вікер, поштар. І Лісса також, обличчя в неї сяє — все життя вона мріяла опинитися серед учасників спонтанної демонстрації, і ось він, її останній шанс. Вона здіймає свій кулачок і починає трясти ним в такт — два коротких рухи на від-чи і один довгий на няй. Решта слідують її прикладу. Відчиняй перетворюється на Від-чи НЯЙ! Від-чи НЯЙ! Тепер уже всі сіпають кулаками в цьому дводольному ритмі на дві восьмі з чвертю — може, сімдесят чоловік, а може, й вісімдесят, і нові прибувають безупинно. Нещільна голуба шеренга перед маркетом здається ще тоншою. Четверо молодших копів просять очима у Фредді Дентона ідей, але у Фредді нема ніяких ідей.

Проте він має пістолет. «Взяв би ти, та й вистрелив у повітря, та якомога скоріше, лисий, — думає Картер, — бо ці люди нас ось-ось розтопчуть».

Ще двоє копів — Руперт Ліббі й Тобі Велан — їдуть сюди по Мейн-стрит з дільниці (де вони пили каву й дивилися Сі-Ен-Ен), обганяючи Джулію Шамвей, котра тюпає в тому ж напрямку з камерою на плечі.

Джекі Веттінгтон і Генрі Моррісон також вирушають до супермаркету, але тут крекче рація в Генрі на поясі. Це шеф Рендолф, він каже, що Джекі з Генрі мусять залишатися на своєму посту біля «Палива & Бакалії».

— Але ми чули… — починає Генрі.

— Виконуйте, що вам наказано, — перебиває Рендолф, не уточнюючи, що він лише передавач наказів — від деякої вищої інстанції, як ведеться.

— Відчиняй! Відчиняй! Відчиняй! — потужно салютує кулаками в теплому повітрі юрба. Ще побоюючись, але також уже потрохи збуджуючись. Входячи в раж. Аби побачив їх Майстер Буші, вирішив би, що це гурт учаділих наркопочатківців, яким для акомпанементу й повноти картини не вистачає лише котроїсь із мелодій «Вдячних